Череватенко Вікторія, 11 клас, Чернівецький ліцей №14

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зенчик Лілія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Певної миті, колись давно в пустелі часу, обернулися небо й земля. І важко сказати, коли саме це трапилось. У зеленій долині сяяло тепле світіння, в якому з часом почали іскритися кристалики льоду. Туман, легкий дощ, водоспад. Тихоплинно, але простір, у якому ми перебували, змінився. Це коло неможливо замкнути, так і дізнатися, куди приведе саме його стежка. Попри це, ми мали знання близької істини про те, що відбувається. Адже чи це війни, чи хвороби, повені – наслідки збігаються. А полягають вони у зміні людських життів на гірше. Кроки, що наближають нас до жорстокого відбору природи, де виживатимуть брехливі психопати і боягузи.

Тож, якщо зібрати разом всі кристалики, що впали на землю, можна з’єднати їх в один – Апокаліпсис.

Пів року до війни. Осінь. Вночі я поринула в стан, який звуть віщим сном. Це та незвідана частина Всесвіту, що з’являється у нашій свідомості з певних причин, які мені не відомі. Я бачила сни Кінця Світу й руйнування. В одному з них було небо, блакитне, з пухкими швидкоплинними хмарами. Сильний вітер і сонячний день. Якщо опустити інші деталі цього сну, то залишиться цікаве спостереження.

Білі видовжені предмети великих розмірів, які стрімко ринуть до землі. Та сни – часом надто хитка лава, щоб на неї можна було сісти.

Попри те, що після візуальних змін в Україні, повномасштабного вторгнення, неминуче дійсним стає відлік часу до Кінця Світу, деяким людям ця війна приносить певну користь. Проте, мені війна не подарувала вигоди. Якраз навпаки. В тій пустелі, де сонце під ногами, немає куди ступити. Так і в окупованих територіях, де всі можливості зникають. Якби одного дня моє місто стало підвладним чужій державі, то не було б навіть змоги користуватись стандартними системами торгівлі, заробітку чи розвитку. Якби це коло не почало обертатись, все було б інакшим. Половина моєї книжкової шафи й багато іншого залишилася б вдома, а не була віднесена Резиденції молоді для біженців та ЗСУ.

Я отримала б якіснішу освіту, яка не переривалася б тривогами й укриттями. Багато людей та інших істот залишилися б живими. Цей перелік можна продовжувати.

Світ втраченого, буревій сьогодення. А як це впливає на віддалення неба й землі? Здавалося б, після оберту настає тиша, проте, це не так. Вони продовжують рухатись за інерцією, вже не обертаючись, а віддаляючись. Все далі від нас сонце, далі й земля. А де ми? Шукаємо шлях. Нові зміни, нова еволюція, нові люди, які народжуються, щоб жити. Це своєрідний марш серед пустелі бою, марш смерті. Гробова тиша, злагоджений рух без злагоди. Попереду мета, невидимі простори. Ви бачите, як вони спиняються на мить, щоб змінити мандрівний одяг.

Проте, цього разу – сталеві сандалі з шипами, призначеними не для ворога, а для друга. Для всіх інших, тих, хто заважатиме або становитиме хоча б найменшу чи гіпотетичну загрозу виживанню.

Я окреслила шлях, ланку кола, по якому мандрують українці сьогодні. Проте, цей вимір також неоднорідний. Хоч якою безладною була б стежина, тут трапляються й інші цікаві локації, які здалеку важко догледіти. Першою такою локацією є оазиси, які насичують єство силою. Другою – портали, місця, в яких можна перестрибнути в іншу ланку кола. Саме через такі портали можна вибратися з виміру оберненого годинника.

Третьою – розкидані валізи спорядження, яке стане вкрай важливим там, де ми перебуваємо або скоро опинимось.

Підіб’ємо підсумки. Наш пісочний годинник має циферблат, розколотий на день і ніч. Також, як бачите, він має стрілку, бронзовий спис, недосяжний оку на тлі пустелі. Проте, знайшовши цю стрілку й використавши її правильно, вона вкаже на одну з  трьох локацій спасіння. Єдине, що потрібно – докласти зусиль, мати віру і знати, яким світ, якого прагнемо, має бути.