Хирна Ксенія, 10 клас, Харківський ліцей № 54 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Андрющенко Тетяна Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово несе в собі біль, страх та нерозуміння того, що буде далі. Раніше ми бачили це тільки у фільмах, книгах та деколи у новинах. А тепер це сувора реальність моєї країни. Ранок 24 лютого 2022 року перевернув моє життя з ніг на голову. Я ніколи не забуду, як прокинувшись о шостій ранку, мій найкращий друг намагався пояснити мені ,що він не жартує і дійсно почалася війна. Я не могла в це повірити, не хотіла вірити, але, увімкнувши новини, я почула «В Україні почалося повномасштабне вторгнення». Коли я зрозуміла, що це не сон і не жарти, стало страшно.

Я була вдома сама. Коли почула вибухи, моє серце завмерло. І хоча життя після того дня продовжувалось, українці залишились у 24 лютому назавжди.

Як зараз памʼятаю, як мама стояла у черзі в АТБ, бабуся у аптеку, а ми з  молодшим братом набирали воду. У перші дні було тяжко. Тяжко від того, що ти не можеш нічого зробити. Згодом я зрозуміла, що можу контролювати свої емоції, думки, та зберігати спокій, чим хоч трохи заспокоювала своїх рідних. Мій двоюрідний брат-прикордонник, і до сьогодні захищає нашу країну з того самого дня. Я не забуду, як 2 березня мама намагалась вивезти мене з бабусею і молодим братом через величезні затори та блокпости  в область, до бабусиного брата. Я не забуду, що моїй старшій сестрі довелося виїхати з  України. Назавжди залишиться в пам’яті страх, який ми відчували, коли вила сирена.

А як забути ті миті, коли летіли ракети, і від цього тряслися стіни?! Як забути напис «діти» на склі автомобіля, який я написала власноруч, щоб можна було виїхати.

Я прожила в області майже рік. Це було не легко, дуже хотілось додому. І ось через 11 місяців ми нарешті їдемо додому, у наш рідний Харків. Перші хвилини у своїй кімнаті – це незабутні емоції. За ці 1000 днів ми всі звикли до тривоги та спокійно реагуємо на вибухи, і це лякає. Війна навчила нас підніматися кожного разу, коли нас збивають, цінувати кожен прожитий день, кожну мить, близьких людей, які поруч, і навіть далеке сонце. 

Ці 1000 днів мій шлях був не тільки боротьбою за виживання, а й роздумами про людські відносини.

Завдяки війні люди стали добріші один до одного та зрозуміли цінність життя. Війна зробила сильнішими та  змінила кожного з нас. Але краще б ми не знали цієї війни! Я впевнена, що Перемога десь близько, і вже складаю план майбутнього життя. А зараз я чекаю, коли настане день «після».