Чуракова Ксенія, 10 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №54 Харківської міської ради» 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрющенко Тетяна Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів….В той день, 24 лютого 2022 року, моя родина вважала, що треба перечекати три дні, й життя повернеться. Але пройшло вже майже три роки, і зараз ми розуміємо, як довго ми чекаємо «три дні». Пам’ятаю, як мене розбудила мама зі словами: «Прокидайся, війна!» Я не розуміла, що відбувається. Але метушня навколо говорила, що сталося щось страшне. Ніхто не знав, що робити. А на горизонті все чорнішим ставало небо над будинками. Час від часу лунали вибухи, і серце виплигувало після кожного здригання землі. Довго вирішувати, що робити далі, не було часу.

Ми чекали, коли приїдуть родичі, які бачили вже вогнище війни, бо вони живуть на Салтівці. Цей район міста і до цього часу набагато ближче до війни, чим наш.

Ось ми і зібралися. Спробували подивитися телевізор, але слова Президента переривали виючі сирени, й нам треба було шукати безпечне місце. На той момент вже відключили ліфти, і нам доводилося йти на 12 поверх пішки. Зараз це вже важкувато, а тоді ми спускалися й піднімалися вмить. Ми три дні переховувалися у підвали нашої багатоповерхівки. Але одного разу туди завітав підозрілий чоловік, і нам довелося шукати інше місце для життя. Тоді ми ще не вірили, що це буде тривати так довго!

Ми пішли до глибокого підвала одного з підприємств. Там познайомилися з гарними людьми. У нас була їжа, була вода, було відносно тепло, а головне – безпечно.

Приміщення не мало вікон, тому всі дні й ночі злилися в одно. Ми кожного ранку дивилися, чи стоїть ще наш будинок. І ставало так сумно…ось воно, минуле життя, але воно не може стати життям теперішнім. Ми прожили там три тижні, хоча здавалося, що пройшло значно більше часу. Одного разу ми зрозуміли, що далі жити тут неможливо. Буквально за декілька трамвайних зупинки вже було інше життя. Там, хоча й були великі черги, але можна було купити їжу, ліки, засоби гігієни. І ми прийняли рішення їхати туди.

Ми переїхали жити до моєї рідної школи. Здавалося, що я потрапила в якийсь інший світ. Тут було багато людей. Вони жили у школі, бо вдома було дуже страшно.

Ми чули сирени, вибухи, але вже не так сприймали ці звуки, як раніше. Життя було майже довоєнним. Діти малювали, дивилися мультики, виготовляли подарунки для військових. Було організоване життя так, що малеча забувала, що йде війна. Дорослі теж відчували себе під захистом і часто забували, що війна не так далеко. Життя у школі – це той період, який важко забути! Прийшов і день уроків. Було так дивно, що ти начебто у школі, але уроки дистанційні. Але вчитися хотілося! Я ніколи не думала, що буду сумувати за уроками!

І коли навчання повернулося, то я відчула себе знову у минулому.

Час йшов. Вже не гули літаки-винищувачі, рідшими стали вибухи, і ми вирішили повернутися додому. 18 травня…це день, коли я повернулася в свою квартиру. Відчуття рідної домівки після тривалої тривожної розлуки – це не забутнє! З часом ми звикли до воєнного життя. Вже не здригаємося під час вибухів. Вже не шукаємо «дві стіни», коли виють сирени, вже можемо вийти гуляти, поспілкуватися з друзями, однокласниками. І хоча пройшло вже 1000 днів війни, я все ще живу між 24 та 25 лютого. Я вірю, що вже зовсім скоро ми відсвяткуємо Перемогу. Так, саме з великої букви. Ми зберемося родиною, зустрінемося з однокласниками, ми будемо вітати зі святом навіть незнайомих людей. А ще ми поїдемо на море. Я дуже хочу на кримське узбережжя! Я вірю, що Перемога вже близько!

Україна чекає! Україна живе! Україна житиме!