Сиволога Кирило, 9 клас, Ставківський опорний навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад" Зіньківської міської ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сиволога Майя Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я народився і живу в Україні, і дуже її люблю. Для мене немає нічого кращого, як чути щебетання пташок, насолоджуватися красою осіннього лісу, поспішати на заняття до рідної школи, слухати українські пісні і, звичайно, мріяти про щасливе мирне сьогодення. Батьківщину, як і матір, не вибирають. Сильна чи ні, гарна чи не дуже, економічно могутня чи слабка, в руїнах чи вже відновлена, але це наша країна, наша держава. І зараз Україна переживає далеко не найкращі часи.

Нині у нас зараз дуже непростий і жорстокий час. Летять зловісні ракети, міни вибухають, горять домівки, гинуть люди. Війна забирає молодих і руйнує майбутнє.

Про неї ми, діти ХХІ століття, знали лише з уроків історії, фільмів, художніх творів, комп’ютерних ігор. А зараз вона забирає життя ні в чому невинних моїх однолітків, старших за мене і навіть немовлят.

І я запитую постійно себе: «Чому саме ми? Навіщо нам війна? Чому ми повинні чути вибухи і бачити, як гине наша нація?»

Я десь читав, що людина звикає до всього, і навіть до війни. Хоча про це не тільки страшно писати, але й думати. На початку війни, коли вечорами потрібно було робити обов’язково світломаскування, мені вчувалося, що над моїм будинком щось літає, і тоді було дуже страшно. І  я шукав допомоги в найрідніших мені людей – мами й тата. Вони пригортали мене до себе, гладили моє волосся, зігрівали мене своїми поцілунками, і мені ставало легше, спокійніше.

24 лютого 2022 року закарбувалося в моїй дитячій пам’яті назавжди, почалося повномасштабне вторгнення рашистів на нашу, українську, землю.

І мій рідний дядя Саша, не вагаючись, вже через два дні добровольцем пішов боронити нас від ворогів. Я за нього дуже хвилювався, а мама з бабусею старалися одна одну заспокоювати, коли він довго не виходив на зв’язок. Адже Петраченко Олександр Іванович, мамин брат, завжди працював на землі, допомагав у мирному житті односельцям. Чи думав він, що доведеться сучасний, такий комфортний, трактор змінити на іншого залізного коня, а звичний робочий комбінезон на військову форму. Ніхто не очікував вторгнення «наших добрих сусідів » на вкраїнську рідну землю.

Мій дядя був у самому пеклі війни. Над ним літали дрони, поруч гарцювали ворожі танки й гатили гармати, від постійних вибухів у нього гуділо в голові. Гинули майже щодня найкращі друзі й побратими.

Від ворожої кулі не застрахований ніхто, і дядя теж, бо отримав тяжке поранення в ногу на околиці Бахмута, коли повертався з бойового завдання. Він переніс п’ять операцій, реабілітацію, йому важко пересуватися, навіть  на милицях. Але в його очах я бачу яскравий вогник, бо душею й серцем він завжди там, на передовій, з побратимами, таким ж сильними й незламними , як він сам. Зараз захищають мою рідну Вкраїну від рашистської навали і мій тато та старший брат Святослав. Я турбуюся за матусею, яка плаче щоночі, коли довго немає зв’язку з ними.

І мені соромно Вам писати, але тоді звертаюся до Божої Матері і прошу, щоб Вона оберігала їх, допомагала їм.

Я добре навчаюся, займаюся спортом, допомагаю матусі по господарству, беру участь у різноманітних творчих конкурсах, благодійних ярмарках, прагну, при можливості, донатити, волонтерити, Оце і є мій посильний вклад в Перемогу, мій шлях. Я вірю й знаю, що настане НАШ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ, і прийде МИР, УКРАЇНА відновиться й розквітне. І що одного чудового дня зусиллями НАШОГО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, УКРАЇНУ визнають найкращою і найсильнішою ЄВРОПЕЙСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ. Вірю, що УКРАЇНЦІ стануть інтелігентним, розумним, мудрим,  здоровим фізично і духовно народом, працювати будуть у БАТЬКІВЩИНІ і ЗАДЛЯ НЕЇ.