Галушка Альона, 2 курс, Державний вищий навчальний заклад "Донбаський державний педагогічний університет"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рябініна Ірина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні Україна переживає найважливіший період у своїй історії, коли її громадяни виборюють право на життя у вільній країні. Тисяча днів війни – це не лише цифра. Це мільйони людських життів, історій, зламаних доль. Це безмежний біль за подальшу долю своєї неньки – України. Ця війна стала випробуванням для кожного з нас. Вона показала справжні обличчя людей, стала перевіркою на міцність, хто на що здатен.

За ці два роки війна навчила ні за що в світі не здаватися, вірити у свої сили, йти далі, не дивлячись ні на кого й ні на що.

Я народилась і живу в найріднішій моєму серцю Донецькій області. ЇЇ надзвичайно мальовничі міста і села вщент зруйнувала російсько – українська війна. Коли вранці двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року нам написав класний керівник і сказав, що розпочалася війна і до школи ми не їдемо, моє серце стиснулося в грудях. На уроках історії ми вивчали війни, але я й подумати не могла, що таке лихо станеться з моєю Україною. Цей жах розпочався, коли мені виповнилося шістнадцять років.

Я навчалася в десятому класі Олександрівського ліцею. Два роки я пронавчалася онлайн – це було дуже незручно і не зрозуміло. Були часті перебої зі світлом та інтернетом.

Моя матуся постійно була на нервах, бо треба було думати про наступний день, про моє подальше навчання. Над моїм селом Прелесним літало багато літаків, вертольотів. З Харківського напрямку окупанти бомбардували найближчі міста і села. Але я навчалася і готувалася до складання НМТ. Про переїзд ми не хотіли нічого й чути, бо у моїй родині проживає восьмидесятитрирічна хвора та малорухома бабуся і мама, яка через війну втратила роботу. Жити стало складно, але нам давали гуманітарну допомогу, за яку ми дуже вдячні. Ми вірили у силу української армії, наших мужніх солдат, які прогнали ворога з Харківського напрямку. Дуже часто прилітали ракети і влучали то в поле, то в ліс.

А одного дня ракета зруйнувала історичне місце в селі Прелесному – садибу пана Бантиша. У багатьох жителів села осколки повибивали вікна, від удару потріскалися хати, але цей жах не злякав нас. Ми віримо у перемогу нашої країни.

Саме тоді, коли я закінчила ліцей, моя родина постала перед вибором – куди їхати для складання іспиту? Ми без вагань вибрали місто Дніпро, бо воно було найближче до Донецької області. Я з п’ятого класу мріяла вступити на філологію. Мої рідні мене підтримували і вірили у мої сили. Саме завдяки підтримці мами я склала цей тест на відмінно і вступила у Державний вищий навчальний заклад «Донбаський державний педагогічний університет» за спеціальністю 014 Середня освіта «Українська мова і література».

Моїй радості не було меж. Я вдячна Богові і українській армії за те, що я стала студенткою – це було моєю найсокровеннішою мрією.

У листопаді минулого року у зв’язку з вісімнадцятиріччям мені довелося змінити паспорт.  Це також стало проблемою для моєї родини – треба було найняти людину, яка готова повезти мене, вибрати місто, де є працюючий паспортний стіл. Так як опинилася у місті Балаклія Харківської області. Дорогою до Балаклії я бачила весь жах, який скоїла російська армія. Ці тварюки зруйнували майже всі села і міста у Харківській області. Балаклія була під російською окупацією. Дорогою я побачила майже скрізь побиті дахи, спалені цілі вулиці, посадки, ліси. Обабіч дороги стояла спалена техніка, зупинятися по дорозі і виходити з машини не можна, бо скрізь заміновано.

Все, що я побачила – це жах, горе, обірвані чиїсь життя, зруйновані чиїсь долі. Моє серце стискалося від болю, на очі набігали сльози, дивлячись на те, що ці іроди зробили з моєю країною.

Я стала пригадувати ті часи, коли ми їздили на олімпіади у різні куточки України. Як же було гарно у тих місцях! Красива природа, гарні міста і села, школи, у яких я писала олімпіади, привітні люди – адже ми добра та гостинна нація. Наших страв не готують у жодній країні. На сьогоднішній день окупант проривається з Покровська. Він постійно бомбить міста Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку та інші. Але як і на початку війни моя родина вірить у нашу непереможну армію, в Збройні сили України, в президента Зеленського. Нас підтримають друзі з НАТО і ми вистоїмо, залишимося на своїй землі, у Донецькій області. Адже це моя Батьківщина і кращого куточка я не знаю і переїжджати не хочу. Бо Батьківщина – це те місто, де я народилась, виросла і живу.

В майбутньому я мрію стати найкращим вчителем української мови і літератури, працювати у стінах рідного ліцею, привчати дітей любити нашу мову, письменників, бути грамотними громадянами України.

Я вірю, що Україна поверне окуповані території і повернеться до мирного життя, бо ми сильні, ми вистоїмо і переможемо, бо ми палко любимо свою країну. А ворог отримає по заслугам і піде за російським кораблем разом зі своїм президентом. Слава Україні! Героям слава!