Рева Софія, 11 клас, Харківський ліцей № 80 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання: Лукавенко Тетяна Павлівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна – моторошне слово, яке лунає звідусіль вже понад шістсот днів. Та чи повертаєтеся ви іноді подумки у той страшний ранок, який розділив наше життя на «до» та «після»? Згадуєте ті секунди, сповнені страхом та розпачем, нерозумінням та тривогою…

Чи пам’ятаю я момент усвідомлення війни? На жаль, забути той день навряд чи зумію.

Це було 25 лютого – другий день повномасштабного вторгнення та мій день народження. День, коли я вперше дізналась, як звучать вибухи та літаки, день, який змінив мене – чотирнадцятирічну дівчинку-мрійницю - на дорослу людину з більш суворим та реалістичним поглядом на життя,

день, коли усвідомила, що почалася війна. І єдине бажання, яке я тоді загадала, навіть не задмухуючи свічок на торті, щоб моя мама була поруч, адже нас тоді розділяли сто двадцять кілометрів жаху.

Незагоїною та найболючішою раною в моїй душі назавжди залишиться окупація.

27 лютого я вперше побачила тих створінь, які прийшли вбивати нашу націю,

і той триклятий колор, який так гордовито майорів над українським Куп’янськом. Для моєї мами ця звістка стала трагедією, а я зрозуміла, що на мене чекає важка боротьба за право хоч ще один раз у житті відчути мамині обійми. Чотири місяці я засинала й прокидалась, захлинаючись сльозами, чекаючи на зустріч або принаймні на дзвінок від мами…але марно. Ми не знали нічого про життя одна одної близько двох місяців, і мені залишалося тільки сподіватися, що вона жива та з нею все добре. Так і минуло сто двадцять днів окупації.

Чесно кажучи, сама не розумію як, але я змогла виїхати з того пекла, і вже 6 червня стояла на вільній землі, ридаючи від щастя, адже обіймала маму, живу і таку ж щасливу як я.

У кожної родини своя історія війни – трагічна та особлива.

Можливо, мої слова здаються комусь дивними, проте це вторгнення пішло на користь моїй родині: ми навчилися цінувати один одного, зрозуміли, як важливо відчувати тепло рідної людини, бачити та чути її, навчилися радіти дрібничкам та вірити в чудо! Сподіваюся, що моя історія дасть змогу зрозуміти кожному, що треба цінувати все те, що ми маємо сьогодні, адже завтрашній ранок може повністю змінити наше життя.

Слава Україні!