Мені 42 роки. Виїхала з окупованого Василівського району, живу в Запоріжжі. Надіємося на перемогу, допомагаємо ЗСУ.

Російський напад - це було несподівано і страшно. Ми не могли зрозуміти, що за жахлива техніка йде, і звідки вона взялася. 

Пам’ятаю, як зараз: ми обід готували, у вікно подивилися, а там – танки.

Спочатку вісім днів не було світла. Ми перебували в погребі. Не було навіть чим підігріти воду. А потім світло відновили. Наші батьки залишилися в окупації, а ми виїхали з дітьми, бо їм потрібно навчатися.

Три доби виїжджали. Ночували в посадках. Не випускали нас у вільну Україну, важко ми вибиралися. Мене досі шокує, що я не можу бачити своїх рідних. 

Є добрі люди, які допомагають, психологи. Тренінги ми неодноразово проходили. Те, що війна розірвала сім’ї, – це дуже неприємно. Але зараз я бачу своїх дітей, вони біля мене. Думаю, ми подолаємо все.

Хочеться, щоб у нас було мирне, спокійне життя. Хочеться жити у рідній Україні, на своїй землі.