Данило Юрченко, 9 класс
Гімназія №15 міста Сєвєродонецька 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Зінченко Ольга Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четвертого лютого для мене, так і для моєї родини це жахливий, незрозумілий день, ці страшні події трапились несподівано. 

Я прокинувся від вибухів, ми з мамою не могли збагнути, що відбувається, але після того, як   подивилися новини в інтернеті, то все зрозуміли: почалася повномасштабна війна на території України. 

Війна – це не просто сутичка держав або армій, це глибокий, руйнівний вплив на життя кожної людини. Коли в Україні почалися бойові дії, моє життя кардинально змінилося. За цей час пройшло більше тисячі днів, і я хочу поділитися своїм шляхом у цей складний період.

Звичайно,  спочатку я відчув страх, сподівання, що це все незабаром скінчиться. Страх за всіх близьких та рідних, переживав за свою бабусю, тому що вона знаходилась в небезпечному районі нашого міста : її будинок розташований на в’їзді збоку Луганська, тому того ж дня ми забрали її до себе. Лякався, коли чув вибухи. Я був у стані паніки. Не знав, що робити, куди бігти. Друзі та рідні стали моєю опорою. Потягнулися жахливі три тижні перебування у підвалі дома, бо ми сподівалися, що все скоро закінчиться, тому не хотіли залишати рідну домівку.

Після того, як ворожим снарядом було пробито стіну у нашому будинку, мама сказала,  що на першому місці- життя, потім все інше.

Батьки почали обговорювати, як діяти далі, і разом прийняли рішення залишитися в Україні, переїхавши тимчасово до Дніпра. Нам допомогли сусіди, які на своєму авто їхали в той бік. Відчуття єдності та взаємодопомоги стали основними цінностями в нашому оточенні. 

Двадцять четвертого лютого життя кожного українця розділилося на до та після цього дня, коли почалася війна.  А як це жити під час війни? Важко…Це найжахливіше, що мало статися в житті людини. Кожного дня живеш в заціпенінні, переглядаючи новини.

Багато сімей повиїжджали з країни, для того щоб захистити себе . Але є і ті, хто залишився. До цього числа входить і моя родина.

Багато хлопців зараз захищають нас, знаходячись впритул до ворожих позицій. Люди приєднуються до волонтерів, віддають потрібні речі на фронт, допомагають цивільним продовольчими товарами. Я з мамою, коли ми приїхали до Павлограду, ходили плести маскувальні сітки.

Війна - це дуже жахлива, страшна подія, яка,  на жаль, є в нашому житті. Перша світова війна, друга та й зараз. Руйнуються домівки, помирають малесенькі діточки, жінки, чоловіки, тварини, помирає та знищується усе внаслідок обстрілів, прильотів ракет та інших бойових дій.

Я пам’ятаю, коли був ще маленьким, моя прабабуся розповідала, як вона переживала у дитинстві Другу Світову війну  разом зі своїми рідними. Про ті жахливі події , про те, як вони босоніж втікали з палаючого міста, як раділи шматочку хліба. Нічого не змінилося і зараз.

І вийшло так, що наша Україна стала щитом для багатьох інших держав. У відповідь наші західні сусіди-партнери вирішили нам допомогти: прихистити в своїх країнах більшість сімей-переселенців, надати їм житло, одяг, їжу. Коли я разом із сім’єю тільки переїхали,  нам надавали гуманітарну допомогу. Але душа все рівно тягнеться додому. Я зі своїми рідними дуже  хочемо, щоб все закінчилось, і всі жили спокійним життям. Та ми знаємо, що у багатьох людей від домівки залишились тільки руїни.

Хочеться, щоб всі переселенці  повернулися до своїх осель, тому що треба підтримувати нашу країну, бо вона теж є частиною нашої сім’ї. 

З моменту початку війни я став свідком незламності духу українців. Ми пережили багато викликів, але разом знаходимо сили для боротьби. Я бачив, як люди згуртовуються, аби підтримати один одного, як у віддалених куточках країни створюються спільноти, готові приймати і допомагати. Це відчуття спільності стало моєю надією на майбутнє.

Але війна також залишила свій слід у моєму серці. Я втратив знайомих, і кожна втрата – це біль, який ніколи не зникне.

Я навчився жити з цим болем, знаходячи в собі сили пам’ятати про них. Кожен з нас є частиною великої історії, і важливо, щоб наші голоси звучали.

Після тисячі днів війни я зрозумів, що життя продовжується, незважаючи на всі труднощі. Я почав мріяти про нове, про відновлення країни. Моя мрія – бачити Україну вільною і процвітаючою, де панують мир і добробут. Я вірю, що ми зможемо це здійснити. Кожен день війни став для мене уроком: уроком сили, стійкості і любові до рідної землі. Я дякую всім, хто продовжує боротися за наше майбутнє. Наша спільна історія не закінчується, вона тільки починається. І я впевнений, що разом ми здатні на великі зміни.