Юлія Ковальчук, 10 клас
Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1 Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кравчук Вікторія Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Ця цифра важко вкладається в голові, ніби відлічувана не календарем, а гіркими подіями та життями, які  змінилися назавжди. Для мене ці дні перетворилися в один безперервний шлях, де кожен день – це боротьба за надію і майбутнє.

Моє життя, як і життя багатьох українців, розділилося на «до» і «після».

І хоча події розгортаються на фоні жахливої агресії та насильства, мій особистий шлях цих тисячі днів – це історія мужності та втрат, падінь та злетів, страху та надії.

24 лютого 2022 року було звичайним днем. Ніхто не міг передбачити, що це буде початком нової ери в житті українців, ери болю і боротьби.

Перші вибухи змусили прокинутись не лише від сну, але й від ілюзії безпеки, яка оточувала нас. Війна – це не те, що ти бачиш у новинах, десь далеко, вона прийшла в кожний дім, кожну родину. В той день я вперше відчула страх за своє життя та життя близьких мені людей. 

Це був початок шляху, який змінив усе. Моє життя, мої звички, навіть мої мрії та плани – все опинилось під загрозою.

Але, разом з тим, саме в цей день я зрозуміла, що ми більше не можемо залишатись осторонь. Війна будила у мені, як і у багатьох інших, нові сили, про які я раніше й не підозрювала.

Мої перші дні війни були зосереджені на організації допомоги тим, хто цього потребував найбільше. Разом з батьками ми знайшли спосіб допомогти, знайти сенс і відволіктися від хаосу багатьом людям. Ми збирали їжу, ліки, теплі речі для переселенців, намагалися забезпечити тих, хто опинився у найважчих умовах. Це надавало сили нам та надію тим, хто був у найважчих умовах у перші хвилини війни.

Я зустрічала людей, які втратили все: свої домівки, рідних, віру в майбутнє.

Але серед них також було багато тих, хто не здався, хто, незважаючи на втрати, продовжував боротись і допомагати іншим. Ця незламність надихала. Ми всі, як маленькі гвинтики, стали частиною величезної машини опору.

Найважче в цьому шляху – це втрати. За тисячу днів я побачила по телевізору смерть і руйнування в таких масштабах, що й уявити було неможливо.

Багато моїх родичів і знайомих пішли захищати нашу країну. Ми проводжали їх, розуміючи, що більше можем не побачити. Водночас, навіть у найтемніші дні, надія залишалася. Кожна перемога наших захисників, кожен крок вперед був, як ковток свіжого повітря. Люди почали будувати нові плани, жити в умовах війни, працювати і допомагати.

За ці тисячу днів війна стала не лише фоном мого життя, вона перетворилась на центральну подію, яка визначила мій шлях.  Я усвідомила, що боротьба – це не тільки зброя в руках, це і слова, і дії, і підтримка.