Людмила Бойчук , 10 клас
Скоморошківський ліцей,                                                                  
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гримак Надія Михайлівна

1000 днів війни. Мій шлях.

24 лютого 2022 року — день коли наше життя перевернулося з ніг на голову. Дата яка закарбувалася в нашій пам’яті та історії як найжахливіший день нашого життя. Цей день розпочався із звучання сирен, вибухів, тривожних дзвінків рідних. Життя, яке до цього здавалося стабільним та врівноваженим, в один момент зруйнувалося.

Особисто мій ранок, 24 лютого 2022 року, розпочався із тривожного дзвінка подруги, яка повідомила мене про початок війни...

Пам’ятаю як у перші дні було багато страху, паніки і переживань. Деякі тікали за межі країни, а інші спускалися до підвалів і метро. Я думала, що цей жах не на довго, що швидко все мине і ми знову повернемось до звичайного життя. Та минали дні, тижні, місяці а війна продовжувалась, вона триває вже майже 1000 днів. На жаль, ця кривава війна забрала в нас багато наших людей: військових, мирних жителів, дітей... які ще могли довго та радісно жити... Війна зруйнувала тисячі будинків, але найголовніше — вона зруйнувала наше мирне, спокійне життя.

На даний момент майже всі чоловіки призовного віку з нашого села захищають нашу незалежність та цілісність держави.

Але на жаль, четверо наших мужніх чоловіків за час цієї душогубної війни, більше не повернуться до своїх домівок, родин, дружин, дітей. Першим героїчно захищаючи Київщину  поклав своє життя за Батьківщину Антонюк Антон. Він загинув на третій день війни  27 лютого. Йому було лише  22 роки. Молодий, красивий лише недавно одружився, лише кілька разів бачив свого малесенького сина. Другим захищаючи Донеччину загинув Цинайко Микола Іванович - 27 березня 2022 року. 11 листопада 2022 року полинув на небо, наш пілот, Пеньковий Віктор Якович, гелікоптер яким він керував, на жаль, був підбитий, рятуючи життя пораненим бійцям які були на борту Віктор  загинув. Циба Петро Юрійович, якому тепер назавжди 26 років, поліг за наше вільне майбутнє - 4 листопада 2023 року. А також в травні 2024 року зник безвісті Пеньковий Владислав Юрійович. Вони на завжди в наших серцях і пам’яті.

Щоденно ми всією родиною молимося та хвилюємося за мого дядька, який служить в лавах Збройних Сил України. Кожного дня чекаючи бодай на хвилинний дзвінок, який повідомить, що все гаразд.

На мою думку війна це найбільша трагедія. Я щиро не розумію, хто і для чого її придумав? Навіщо людям псувати життя? Навіщо  війнами псувати нашу прекрасну планету Земля?

Мій шлях крізь ці тисячу днів війни був насичений різними емоціями: шок, страх, переживання та надія. Всі ці дні я мріяла про закінчення війни та настання миру на нашій землі. Коли шок трохи зник, розпочали з’являтися думки про хоча б мінімальну допомогу нашим воїнам. І ми допомагаємо як можемо:  плетемо маскувальні сітки, збираємо і відсилаємо посилки нашим воїнам.

Ця війна змінила як мене так і всіх нас, але я впевнена, що ми вийдемо з неї сильнішими, готовими будувати нове життя на руїнах старого.

Чекаємо на Перемогу та настання миру в нашій країні і повернення наших військовий. Віримо в Збройні Сили України! Слава Україні!