Краєвська Олександра, 10 клас, Великомечетнянський ліцей Кривоозерської селищної ради Первомайського району Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кривенька Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другий рік… Ранок  у селі починається зі сходом сонця біля господарства.  Тому, коли почули далекі вибухи, не одразу й зрозуміли, що сталося. Здалося, що грім, адже може бути таке явище й у лютому. Потім хтось із сусідів крикнув, щоб увімкнули телевізор - новини йдуть на всіх каналах.

Війна… У наш час, у XXI столітті, «братня» країна пішла війною на нашу землю.

З цього дня змінилося життя всіх українців: хтось злився, хтось плакав, хтось упав у відчай. Одні збирали речі, щоб тікати за кордон, інші збирали рюкзаки й займали черги біля військкомату.

Тоді здавалося, що пройде тиждень, може, місяць, і весь цей жах  закінчиться. Це не може бути правдою! Не скінчилося…

Тисяча днів, тисяча ночей болю, відчаю, страху. Це не просто проміжок часу: це скалічені долі, убиті, поранені, діти – сироти, зруйновані міста і села. За цей час ми навчилися розрізняти звуки ракети від звуку безпілотника, ми звикли до сирен повітряної тривоги, до уроків у бомбосховищі, до дистанційних занять. Ми звикли до зовсім іншого життя.

А ще ми навчилися цінувати життя: і своє, і чуже.

Ми стежимо за новинами з фронту, намагаємося, в міру своїх сил, волонтерити, щоб хоч якось підтримати наших захисників. Адже майже в кожного на фронті є  хтось із рідних: батько, брат, сестра, син, дядько, дідусь… На війні і мій тато. Я щодня в маминих і бабусиних очах бачу страх і переживання за нього.

Коли ще тато був удома, у нас виникла розмова про війну, про наше нинішнє життя. Адже багато людей зараз їдуть за кордон: одні – назавжди, інші планують повернутися після війни.

І тоді тато мені сказав: «Ну що ж, хай буде так. Уяви, що всі злякалися і втекли за кордон. Ворог просто зайде в нашу країну, забере наші домівки, забере все, про що ми  віками дбали. Чи буде нам тоді куди повертатися? На чужині – ми чужі, там ми нікому не потрібні, і своєї країни у нас просто не буде. Ми будемо нацією без держави, без минулого, без теперішнього, без майбутнього…» Для того, щоб у мене було майбутнє, мій тато пішов на війну, пішов захищати Україну, наше село, наш будинок, нашу родину.

Я знаю - таких людей, як мій тато, багато. Їх - тисячі, їх – мільйони, тому наш народ обов’язково переможе, по – іншому і бути не може!

За тисячу днів війни ми стали сильнішими, упевненішими в собі, в своїх силах. Ненависть до ворога об’єднала всіх. Ми навчились адаптовуватись до будь – яких умов. Ми змінили свої цінності, у нас тепер «нашого» набагато більше, ніж «мого». Разом з тим ми залишилися оптимістами, навчилися цінувати час, радіти кожній хвилині, проведеній у колі рідних, друзів. Ми вміємо жартувати в бомбосховищі, піднімати один одному настрій жартами. За час війни учні нашої школи навчилися танцювати гопак, обов’язково затанцюємо його на день перемоги!

Адже, переживши тисячу днів війни, ми віримо, ні, ми знаємо: попереду нас чекає перемога, попереду ще краще життя, ніж було до війни!

Ми відбудуємо нашу країну, наші міста і села. Наперекір ворогові ми будемо вільні та щасливі. І ніякі рашисти не відберуть у нас волю, наше майбутнє, бо ми – українці!