Я народилася в Маріуполі і жила там до двадцять першого року, а потім разом зі своїм хлопцем переїхала до міста Ірпінь Київської області. Батьки залишилися в Маріуполі. 

Півтора тижні до війни я слідкувала за новинами і дуже переживала. 23 лютого лягала спати з тяжким серцем і передчуттям біди. О п’ятій ранку ми з хлопцем прокинулися від гулу літака. Хлопець намагався заснути, а я не змогла. Потім почула звук, схожий на вибух. Вийшла на балкон. Звернула увагу, що на дорозі майже не було автомобілів, хоча зазвичай зранку йшов великий потік автівок. Я відкрила соціальні мережі і дізналася, що почалася війна. О десятій годині повз нас пролетіли винищувачі. 

Перший тиждень ми провели у друзів. Коли у сусідній двір прилетів снаряд, перейшли до їхніх батьків. Ще через тиждень неподалік знову прилетів снаряд – осколки потрапили до нас у вікно. Восьмого березня ми вийшли з міста.

По дорозі зіткнулися з окупантами. Вони сказали, щоб не чіпають місцевих. Складно було повірити в це, зважаючи на те, що ми проходили повз трупи.

Коли пройшли під розбитим мостом, то розділилися: я з подругами поїхала на автобусі, а хлопець з другом – на автівці. Два дні побули у друга в Києві, а потім на евакуаційному потязі виїхали до Луцька. Ми думали, що там спокійно. Однак відразу по приїзду почули вибух: був ракетний удар по військовій частині. 

Я хвилювалася, коли не було зв’язку з батьками. Весь час надсилала їм повідомлення. Одного разу мамі вдалося спіймати десь зв’язок і зателефонувати мені. Зараз я регулярно спілкуюся з батьками. Вони не виїхали, бо погано пересуваються. Навряд чи витримали б дорогу. 

Все, чого я хочу, так це бути поряд з батьками у відбудованому Маріуполі.