Мешканці Полог зустріли окупантів коктейлями Молотова замість квітів. У цей час Ніна Борисівна ховала онуків у підвалі і розповідала їм казки

Я проживала в місті Пологи, зараз ця територія окупована. Все життя пропрацювала на Україну. Я люблю Україну і не уявляла праці на іншу владу, на іншу державу. 

Я була вдома, збиралася на роботу. Мені зателефонувала колега, спитала, чи я чула вибухи. І я відкрила вікно й почула вибухи, вони були сильні. Включила телевізор і побачила, що бомбили Київ, висадили десант в Одесі, і зрозуміла, що це війна.

Потім була страшна ніч, тому що свідомість не сприймала, що це війна. Тоді зовсім не спала: я розуміла, що можуть зайти в місто в будь-який час, думала, що буде. Через два дні рашистські війська зайшли в місто. 

Труднощів було багато різних: і побутових, і моральних. У нас тривалий час не було води, світла, зв’язку, газу, тепла - зовсім нічого. Був повний інформаційний голод, ми не знали, що робиться в державі. Ми тільки спілкувалися біля водонапірної башти, де набирали воду – отак, плітками жили. 

Потім, коли вже окупанти заходили в місто… Пологи – це було перше місто, яке прийняло бої.

Фактично, до Пологів вони просто заходили, а у нас всі хлопці робили коктейлі Молотова і зустрічали їх зі страшними боями. Ми сиділи в підвалі. Я особисто дітям розповідала в підвалі казки, що прийшов Дід Мороз, і це хлопушки.

Шокували очі дітей, коли сиплеться з плит штукатурка на голови дітей і вони дивляться на тебе переляканими очима. Це було найстрашніше. Я не боялась ні російських блокпостів, ні обстрілів, я боялась за дітей. Це, звісно, дуже шокувало. Шокували перші зруйновані будівлі. Коли в цьому місті прожила все життя, дбала про все, приймала участь у різних суботниках… Ми все прибирали, доглядали за містом. І коли я виходила і бачила, що моє місто розбите, це надзвичайно тяжко приймати. 

Ми стали ще більш рідні, почали дуже переживати одне за одного, стараємося триматися разом. Ми всі хочемо жити вдома. Ми всі хочемо перемоги і щоб все було, як раніше.

Були складнощі. Я виїжджала, коли все вже було заміновано, міни лежали просто на узбіччі, я їх пропускала між колесами.

Телефон у мене був включений, діти на зв’язку, вони завжди слухали мене, щоб знати, доїду я чи ні. По дорозі я один раз заблукала, поверталася, але виїхала. 

Ми їхали із Запоріжжя на Західну Україну. У нас було двоє маленьких діток, це були мої онуки, їм не було і двох років. Домашніх тварин у нас не було.

Я працюю в Запоріжжі по спеціальності, там, де я працювала і до війни.

Воно вже змінилося. Дуже хочеться додому, дуже розумієш ціну дому, ціну рідного міста. 

На моє відчуття, війна - це на декілька років, хоча я дуже буду рада, якщо помиляюся. Все ж таки, мені здається, що це все надовго. 

Своє майбутнє я бачу тільки вдома. Я боюся залишитися в 56 років без житла, боюсь, що я не зможу повернутися додому. Зараз у мене таке відчуття, що мене витягнули з корінням з дому і викинули, хоча я часто зустрічаю добрих людей, вони допомагають. Ми перші місяці були в Тернополі, до нас там добре ставилися і дуже підтримували.