«Ніхто не думав, що у XXI столітті ми будемо жити в підвалах»

У десятому році [2010] моя дочка загинула. Бійка якась була. І вона стала між тими, хто бився. Влучили їй в сонну артерію. Вчасно ніхто не врятував. Діти залишилися сиротами.

Я працювала в Луганську касиром на фірмі. Довелося піти, тому що мені потрібно було оформити опіку над дітьми. Опікунська рада сказала: або ви працюєте, або оформляєте опіку. Якщо ви продовжуєте працювати, то діти стають сиротами. Рік до пенсії я не допрацювала. Довелося піти з роботи. Виживаємо, всі ж виживають.

Це страшно. Людям, які не бачили цього, не чули свисту мін, пострілів – цього не передати. Це треба просто побачити, почути. Заходиш у під’їзд, і перед твоїм носом вибухає снаряд. Дуже страшно, дуже важко.

Ми два місяці жили в підвалі. Виходили бігом на ринок, поверталися назад. Треба було щось за цей час, поки затишшя, приготувати, тому що могли раптово бути обстріли. Ми знали час, коли вони починали стріляти – ввечері з 9 і до 3 години ночі.

Дуже багато було руйнувань, багато було поранених. Але виїжджати – ми не виїхали. Може, ми патріоти. А може, шкода було. Все-таки, тут квартира. Їхати на нове місце, а тим більше якщо я пенсіонерка, кому я потрібна? Якби я ще молода була і могла б працювати.

Ми спускаємося в підвал. Тут ми переживали війну, жили. Два місяці ми просиділи ось у цьому бомбосховищі. І ночували, і харчувалися тут, і діти тут були під час обстрілу. Все у нас тут було цивільно. Стояли лежаки. Ми там спали всі з дітьми. І дорослі, і бабусі. Хто зміг спускатися, хто хотів. Ми нікому не відмовляли.

Були вибухи такі, що будинок трясло. Ми дуже переживали, щоб, не дай Бог, у нас не потрапив снаряд.

У підвалі у нас і чашки, і цукор, і аптечка були. У нас тут і культурні були моменти. Антена була. Ми тут дивилися телевізор навіть, коли не було обстрілів і коли було у нас кабельне.

Я пенсіонерка, мені більше всіх діставалося. Мені треба було збігати на ринок, щось приготувати поїсти. Ми тут прибирали кожного дня.

Страх. Було дуже страшно. І за дітей, і за себе. Ніхто не думав, що це у XXI столітті ми можемо жити в підвалах. Було дуже страшно.

Усі бояться. Усі люди, які пережили війну, які не виїжджали і не залишали своїх будинків, дуже переживають. Вони бояться повторення. Ми хочемо, щоб не було цього всього.

Я говорю не тільки від свого імені. Я говорю від усіх жителів міста Щастя велике спасибі Рінату Леонідовичу за те, що не покинув. За те, що допомагав, коли у нас не було виплат жодних. Ми виживали за допомогою ось цих наборів. І готували, і діти були задоволені, і дорослі були задоволені. Дуже велика подяка. Зараз ми і на малюка отримуємо допомогу. Тому велике спасибі, Рінат Леонідович.