Півторарічний син Микита усміхається й не знає, що випало пережити його сім’ї. 2014 року наше місто Шахтарськ стало ще однією гарячою точкою.

Найстрашнішими були п’ять днів липня. Обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі. Ми не були до цього готові, у нас був шок.

Я тоді була на п’ятому місяці вагітності й кілька діб не виходила з підвалу.

У Шахтарську в нас залишився просторий будинок, у Добропіллі ми орендуємо кімнату в гуртожитку. Тісно втрьох: я, старший син Арсеній і молодший Микита. На більше грошей немає, у мене єдиний дохід – допомога матері-одиначці.

Коли ми приїхали сюди, то думали, що на місяць-два, а потім поїдемо. Важко було звикнути до думки, що треба тут залишатися й далі жити. Весь час мріємо повернутися додому.