Жителі Чернігівки тікали в центр селища – люди боялись, що росіяни почнуть стріляти

Ми з селища Чернігівка. У нас двоє дітей: молодшій доньці 15 років, старша живе в Запоріжжі. Чоловік має інвалідність по хворобі. Я працювала вчителем. Мені 47 років.

24 лютого ми дивилися новини і намагались зрозуміти, що відбувається. Було враження, що це нереально, нам це сниться. Кожен вибух лякав, було моторошно.

Нас окупували ще в лютому. Російські солдати стали поза межами села з автоматами. Нам було страшно, вся техніка була повернута в бік селища.

Люди тікали в центр – боялись, що росіяни почнуть стріляти по околицям. Вони заходили і просили їсти. Їм потрібна була солярка.

Зв’язку не було, телебачення не працювало. Не було харчів. Нас врятувало, що ми в селищі жили. Хліб я пекла. Фермери приїжджали і роздавало молоко безкоштовно. Не було ні бензину, не солярки.

Аптеки не працювали, а чоловікові постійно потрібні ліки. Ми змушені були кинути дім і виїхати. Бачили дорогою багато розбитих автомобілів - моторошно було від такої реальності. На блокпостах росіяни нас не били, але погрожували, до чоловіка чіплялись.

Зараз ми у Запоріжжі. Я працюю в школі онлайн, чоловік знайти роботу не може. Життя наше змінилось, вже ніколи не буде, як колись.