Сина Євгена росіяни викинули під Чорнобаївкою. Батьки шукали його дві доби

Я з родиною живу у селі Першотравневе Снігурівського району (нині Баштанського). Мені 52 роки. У мене є дружина, син і донька. Донька жила в Очакові з дитиною, зять на війні ще з часів АТО.

24 лютого ми виїхали збирати молоко, а люди гуртувалися коло дворів і говорили, що війна почалася. Очаків обстріляли у перший же день, і я поїхав забрав доньку. Вона була вагітна, і онучці три роки було. Донька народила у квітні в Херсоні, у червні виїхала через Запоріжжя до сватів на Кіровоградщину. А зараз повернулася з онуками.

Ми багато тяжкого пережили в окупації. Але найстрашніше було, коли росіяни забрали мого сина. Йому 28 років, він Інтернет-провайдер.

Роздавав людям Інтернет, допомагав пенсію онлайн оформлювати. «Добрі» люди розповіли окупантам, що мій син якось знаходить мережу і роздає Інтернет.

Приїхало їх десять чоловік. Орки все обшукали, забрали ноутбуки, телефони, у полон його взяли. Жінка хапалася за двері, не відпускала сина. Я боявся, що вони і її застрелять. Якось зупинив її, і вони поїхали.

Окупанти сказали, що вивезуть його в Херсон, а наступного дня повернуть, але де там! Ми найняли машину та шукали його два дні. Це такий був стрес! Ми не спали й не їли. Їздили в місця, де тримали полонених. За день усього не об'їздили. Нам кругом казали, що тут такого нема. На другий день дізналися, що росіяни побили його дуже і викинули аж за Чорнобаївкою.

Наші люди з села торгували на Дніпровському ринку в Херсоні. І нам сказали, що син прийшов на ринок до наших односельчан. Його нагодували, напоїли. Так ми й знайшли його.

Поряд із нами був штаб орків, і дев’ятого листопада вони з третьої до четвертої ранку його підривали – збирались тікати. Ми в підвалі сиділи. Окупанти машину нашу хотіли забрати. Причіп забрали. Кажуть: «Нам нужен прицеп, чтоб вещи вывозить». А що ти їм скажеш? Головне, що живі залишилися.

Потім вони поїхали. 10 листопада тихо було, а 11 зайшли наші ЗСУ. Ми вийшли на дорогу, чую – хтось кричить: «Слава Україні!» Не могли зрозуміти, хто. Ми з жінкою на скутер – і туди, а там уже наші прапор повісили. Радості не було меж!