Ганна з чоловіком з Пологів тікали. Сусіди принесли їм документи і допомогли виїхати

Ми з Пологів. Наша родина – чоловік, я та двоє дітей. Діти в нас вже дорослі, вони жили окремо.

24 лютого я була вдома, чоловік на роботі на заводі в нічну зміну. Зателефонували вранці родичі, сказали, що росіяни бомблять Київ.

Найстрашніше було на початку березня, коли повз наш будинок цілий день йшли колони російської техніки з їхніми «зетками».

Ми були деякий час в окупації, а потім мали терміново виїхати, тому що чоловік мій був у Теробороні. Ми не змогли взяти речі. Просто вийшли з дому, сусіди принесли нам документи, і вивезли нас – спасибі їм.

У нас - свій будинок, тому гуманітарної катастрофи в окупації ми не зазнали. Піч топили. До того ж, в нас були харчі свої, запаси, вода в криниці. Хліб ми пекли самі. А в багатоповерхівках було складно: люди опинились на межі виживання без запасів їжі, опалення і світла.

Окупанти де могли, там прапори українські познімали. А на школі було дуже високо, і вони стріляли у прапор з танка. Загорілася школа, викликали МНС. Рятівники гасили, поки вода була, а потім полум’я знову зайнялося - це була дуже стара будівля.

Росіяни стріляють аби куди. Мабуть, щоб людей залякати. То в будинок поцілять, то від вибухової хвилі шифер з хати скине та вікна поб’є. І так щодня. Вони взагалі роблять все, що хочуть: селяться в будинки, забирають все, навіть одяг. Я не знаю, що там зараз, – вже три тижні додзвонитись нікому не можу.

Ми в Запоріжжі квартиру винаймаємо. Раніше ми з чоловіком працювали, а тепер роботи не маємо. У чоловіка пенсія маленька, я на короткий час підробіток знайшла. Фінансово дуже тяжко. До того ж, не зрозуміло, що далі буде.

Нас сильно покошмарили в окупації, то довелося мені лікувати нерви. Зараз я вже з того стану вийшла, але без пігулок тяжко. Та нічого. Головне, що всі рідні живі.

Дуже хочеться додому, але розумію, що не буде вже такого життя, як було раніше. Вже зовсім інші люди і ситуація.