Євгена обурює те, що дії росіян лишаються безкарними – вони й далі нищать українських людей, наші міста і села

До війни моє життя було звичайне: робота - дім. 24 лютого о четвертій ранку подзвонив брат із Польщі і сказав, що почалася війна. Перше, що ми зробили, – заправили машину, закупили харчі. На той час були в Нікополі. Поїхали до батьків. Була розгубленість, ми не знали, що робити. Ввімкнули телевізор і дивилися, що розповідають, слідкували за подіями. Наступного дня відгомін війни було чути в нашій місцевості. Росіяни через Каховське водосховище запускали «Гради» в бік Зеленодольська.

Поки що нам пощастило: помешкання цілі. Живемо, як і жили. Правда, ситуація тяжка, води немає. Зимою були проблеми з електроенергією, теплом. Допомагають люди одне одному, хто чим може. У когось є павербанки, щоб телефони зарядити, у когось - антена, що посилює сигнал зв’язку. Допомагаємо старим людям переналаштовувати телефони, коли пропадає зв'язок.

Я був шокований, тим, що в наш час люди можуть коїти такі звірства. А весь світ заплющує очі й продовжує робити бізнес. Виходить так, що можна коїти все, що захочеш, а правові схеми більше не працюють. Це мене найбільше вразило.

Я втрачав друзів, колег. Наші північно-східні сусіди забрали в нас мрії, мету, до якої люди йшли. Життя стало абсолютно іншим.