Мені 49 років. Я працівник ЗАЕС, інженер виробничо-технічної служби. Сім’я у мене невелика, але мій чоловік перебуває у полоні. Зараз я у Запоріжжі.
Ми прокинулись рано-вранці, вже збирались на роботу. Діти перебували у нас в гостях в Енергодарі – приїхали з Сум. Їм зателефонували друзі і сказали, що бомблять місто Суми, що почалась війна.
Мої батьки з початку війни перебували у місті Гуляйполе. Їх бомбили постійно, і неможливо було навіть передати їм ліки. Мама після інсульту - їй необхідно було постійно приймати ліки. Це було для нас найжахливіше.
Ми перебували в окупації. Шокувало, що нас прийшли «освобождать». Звичайно, був шок, коли захоплювали наш Енергодар. Тут знаходиться найбільший стратегічний ядерний об’єкт – ЗАЕС. То звичайно, це було шоком для нас.
Є інформація, що мій чоловік живий, знаходиться в СІЗО в Таганрозі. Я вірила, що він живий, але це була найбільш приємна новина. Вразило те, що ми зараз у Запоріжжі працюємо в антикризовому центрі, як велика сім’я. Підтримуємо один одного, що б не трапилось. Стали як рідні.
Батьки виїхали з Гуляйполя. Дуже важко залишитись без домівки у 70 років. А ще й мама після інсульту. Дуже тяжко дивитись, як вони страждають і не можуть потрапити до свого будинку. Ми усі виїжджали, у чому були.
Слава богу, що через два місяці ми виїхали. Пройшли 24 орковських блокпости. Це було дуже тяжко, коли вони там роздягали людей. Поводили себе дуже нахабно. Забирали багато речей у людей. Перед нами були хлопчик і молода пара - їх роздягали до трусів, шукали тату. І все, що у них там було, забирали. Нас, мабуть, уберіг господь від такого.
Я вже 14 місяців чекаю на чоловіка - і до цих пір при своєму розумі. Допомагають друзі, колеги, діти. Ми всі разом.
Звичайно, я хочу бачити гарне майбутнє для своєї країни. Але, на превеликий жаль, ми так і не подолали в собі спрагу до наживи. Для кого - війна, а для кого - мати рідна. На превеликий жаль все це не змінилося. Тому якщо люди в собі не поміняють нічого, особливо керівництво, то я не знаю, що чекає у майбутньому Україну.