У мене була сім’я: дружина, дочка й син. Син помер у 2007 році від раку крові, йому було 36 років. Через рік після його смерті я повністю осліп — відбилися хвилювання. У мене була глаукома. Донька вийшла заміж і років із двадцять тому виїхала до Німеччини. 2012 року померла дружина. Я залишився сам.

У мене були добрі стосунки на роботі, я інженер-електрик, займався обчислювальною технікою. Народився в Ашгабаті, але все життя прожив у Донецьку. Займався дослідженнями в Горлівці — тоді була така можливість. Дружина померла й залишила мене під опікою своєї подруги й сусідки.

Тільки прогримів перший постріл, мені віддали ключі і сказали: «Що хочеш, те й роби». Але три роки тому, коли все вже заспокоїлося, з’явилися хлопці, які готові за мною доглядати. Мої знайомі мене не зрадили, вони допомагали.

У дитинстві закінчив сім класів музичної школи, потім довго не грав, але коли осліп, почав на слух грати. Якось я стояв біля піаніно, коли був перший обстріл. Осколок залетів у будинок, пролетів за 15 сантиметрів від мене та зробив у стіні дірку. Я його сам потім знайшов, він був, як гвинт. У сусідів тоді все посипалося. Так я потрапив під обстріл.

У селищі вбило медсестру. Під час обстрілу я сидів удома й нікуди не ховався. Мені не було чого втрачати.

Я отримував допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Навіть зараз я маю один пакет цієї допомоги. Вона добре допомогла, з голоду не вмерли.

Особливо не мрію ні про що. У мене жодних турбот, стежу за здоров’ям, займаюся гантелями, сам готую їсти, прибираю.