Анна згадує, як розплакалася, коли після звільнення Херсону відкрили перший супермаркет АТБ. Під час окупації працював тільки ринок, на якому продавалися російські товари низької якості за дуже високими цінами. Ліки також можна було купити тільки на ринку

Я народилася і живу в Херсоні. Коли почалася війна була безробітною, стояла на обліку в Центі зайнятості.

Війна застала мене вдома, у ліжку. Я прокинулися від вибухів, тому що живу недалеко від легендарного Антонівського мосту. Але тоді я подумала, що то були салюти. Потім глянула на годинник і зрозуміла: які можуть бути салюти о пів на п’яту ранку? Салюти пускають десь до одинадцятої вечора чи максимум до другої години ночі, якщо хтось загулявся. Тому я здогадалася, що почалася війна. О пів на шосту подзвонила подруга і підтвердила мій здогад. А далі пішли жахливі дні. Біля мосту були активні бойові дії. Ми сиділи в підвалах.

Я кожного дня чекала на деокупацію. Влітку вже зневірилася й почала плакати. У мене були різкі перепади настрою. Зараз вже місто вільне від окупантів, але вони не перестають його бомбити, тому все рівно дуже страшно. 

Продукти були - працював ринок. Проте все коштувало дуже дорого. Коли після деокупації відкрився перший супермаркет АТБ, я плакала. Під час окупації все було жахливе: від асортименту товарів до цін. Ліки продавали на базарі, теж за високими цінами. Вони були російські. Якісь знеболюючі можна було придбати, а чогось серйознішого, наприклад інсуліну, не було. Не хотілося купувати ліки на ринку, бо вони зберігалися в невідповідних умовах. Та коли не залишалося вибору, то купляли.

Вода була, світло періодично вимикали, але в основному було. Український зв’язок зник у травні і з’явився лише після деокупації. Незадовго до цього зникло світло та вода. Їх не було з четвертого по двадцять восьме листопада. Ми набирали воду зі свердловин. А також її привозили волонтери у цистернах. 

Я не захотіла виїжджати без рідних. А обставини складались так, що не всі з них могли поїхати. Крім того, я маю тварин. З ними було б складно знайти житло. Зараз я вже працюю, тому не можу виїхати й поготів. Страшно через постійні обстріли, але тримаюся. 

Хочеться, щоб, немов за помахом чарівної палички, настав мир.