Почанкіна Ірина, вчитель, Іванівський ЗЗСО I-III ступенів
«1000 днів війни. Мій шлях»
Пройшло два з половиною роки як немає моїх синів. Синочків, соколиків, орликів, моїх квіточок.
Так я називаю своїх мертвих, закатованих, замордованих хлопчиків. Рашистськими окупантами. Ординцями, нелюдами, божевільними. Запутінцями.
Нас мав вивезти командир територіальної оборони Волновахи. Бо Віталій і Володимир Почанкіни були учасниками АТО. І я особисто дзвонила до відповідальних за вивіз атовців напередодні окупації.
Мені пообіцяли наступного дня...
Але наступного дня так і не настало. Почалися бої, вибухи, обстріли, стрімкий наступ окупантів. І ми у погребі, беззахисні й безпомічні. Скорше я, а не хлопчики. Віталій познайомився із бійцями 53 бригади і виступив разом із ними на захист свого рідного села, допомагаючи розвідці знищити ворожу гаубицю на околиці села.
Володимир збирав відомості по території. Періодично мої діти розтоплювали грубку і заносили мене у хату погрітися, так як я дуже ослабла. Ліки від серця Вовчик збирав біля розбитої лікарні.
53 відступила 10 березня в ніч. Віталька біг за ними і просив нас забрати. Марно. У село вступили вагнерівці у чорному одязі із садистським вогнем в очах.
Я молилася. Безперервно! Хлопчики не покинули мене, оберігали і зігрівали своїми тілами до останнього...
А потім в погріб вдерлися карателі, витягли дітей і драбину, щоб я не кинулася за дітьми під кулі. Я втратила свідомість, коли почула автоматну чергу.
Під ранок видряпалася з погреба і дізналася про смерть моїх дітей. Оно вони близенько лежали на дорозі біля сусідської хати, накриті брудною шматиною.
Покалічені. Замордовані. З вибитими очима, на яких лежали ветеранські медалі. Сини, мої синочки, нащо я вас породила на світ такими нещасливими?!
Соколики мої, орлики...
Дітей дозволили поховати через два дні. Люди, проходячи повз, вклонялися і хрестилися. Я готувала хату до поховання. Тачечкою ми із сусідом перевезли застиглі тіла до хати.
Я обмила своїх кревних, цілуючи кожен пальчик на руках і ногах, змила кров із розбитих вух і печінок, переодягала в чистий одяг, а кривавий палили сусіди в грубці.
Я спішила, боялася, що ворог прийде і вивезе моїх дітей. Бо вони боялися навіть мертвих. Після поховання хлопчиків у садку біля хати я ночувала деінде, а вранці, прийшовши додому, бачила сліди обшуків, мародерства і страху вбивць.
А потім приїхала моя мамочка навідати мене й онуків. Це був страшний час! Неня забрала мене до себе в сусіднє село, щоб спасти від смерті, яка вже жевріла в мені.
Ще були допити в мгб деенерівцями, погрози посадити на двадцять п'ять років, фільтрація, де ми мало не загинули із бувшим чоловіком. Танки, пилюга, чад від уралів, які не глушились ніколи, свічки, безхліб'я і безводдя. Такими були перші місяці окупації.
Я мала їхати! В Україну. Щоб вижити. Щоб дістатися до старшого сина-воїна. Й обняти. Живого...
А потім була книга ''Ангебо'' про життя і смерть моїх дітей. Середнього Віталія і молодшого Вовчика. Яким навіки 31 і 36.
І поки жива я, доти будуть жити у пам'яті мої квіточки, мої орлики, мої соколики...
Почанкіна Ірина, вчитель, Іванівський ЗЗСО I-III ступенів
«1000 днів війни. Мій шлях»
Пройшло два з половиною роки як немає моїх синів. Синочків, соколиків, орликів, моїх квіточок.
Так я називаю своїх мертвих, закатованих, замордованих хлопчиків. Рашистськими окупантами. Ординцями, нелюдами, божевільними. Запутінцями.
Нас мав вивезти командир територіальної оборони Волновахи. Бо Віталій і Володимир Почанкіни були учасниками АТО. І я особисто дзвонила до відповідальних за вивіз атовців напередодні окупації.
Мені пообіцяли наступного дня...
Але наступного дня так і не настало. Почалися бої, вибухи, обстріли, стрімкий наступ окупантів. І ми у погребі, беззахисні й безпомічні. Скорше я, а не хлопчики. Віталій познайомився із бійцями 53 бригади і виступив разом із ними на захист свого рідного села, допомагаючи розвідці знищити ворожу гаубицю на околиці села.
Володимир збирав відомості по території. Періодично мої діти розтоплювали грубку і заносили мене у хату погрітися, так як я дуже ослабла. Ліки від серця Вовчик збирав біля розбитої лікарні.
53 відступила 10 березня в ніч. Віталька біг за ними і просив нас забрати. Марно. У село вступили вагнерівці у чорному одязі із садистським вогнем в очах.
Я молилася. Безперервно! Хлопчики не покинули мене, оберігали і зігрівали своїми тілами до останнього...
А потім в погріб вдерлися карателі, витягли дітей і драбину, щоб я не кинулася за дітьми під кулі. Я втратила свідомість, коли почула автоматну чергу.
Під ранок видряпалася з погреба і дізналася про смерть моїх дітей. Оно вони близенько лежали на дорозі біля сусідської хати, накриті брудною шматиною.
Покалічені. Замордовані. З вибитими очима, на яких лежали ветеранські медалі. Сини, мої синочки, нащо я вас породила на світ такими нещасливими?!
Соколики мої, орлики...
Дітей дозволили поховати через два дні. Люди, проходячи повз, вклонялися і хрестилися. Я готувала хату до поховання. Тачечкою ми із сусідом перевезли застиглі тіла до хати.
Я обмила своїх кревних, цілуючи кожен пальчик на руках і ногах, змила кров із розбитих вух і печінок, переодягала в чистий одяг, а кривавий палили сусіди в грубці.
Я спішила, боялася, що ворог прийде і вивезе моїх дітей. Бо вони боялися навіть мертвих. Після поховання хлопчиків у садку біля хати я ночувала деінде, а вранці, прийшовши додому, бачила сліди обшуків, мародерства і страху вбивць.
А потім приїхала моя мамочка навідати мене й онуків. Це був страшний час! Неня забрала мене до себе в сусіднє село, щоб спасти від смерті, яка вже жевріла в мені.
Ще були допити в мгб деенерівцями, погрози посадити на двадцять п'ять років, фільтрація, де ми мало не загинули із бувшим чоловіком. Танки, пилюга, чад від уралів, які не глушились ніколи, свічки, безхліб'я і безводдя. Такими були перші місяці окупації.
Я мала їхати! В Україну. Щоб вижити. Щоб дістатися до старшого сина-воїна. Й обняти. Живого...
А потім була книга ''Ангебо'' про життя і смерть моїх дітей. Середнього Віталія і молодшого Вовчика. Яким навіки 31 і 36.
І поки жива я, доти будуть жити у пам'яті мої квіточки, мої орлики, мої соколики...
.png "Імена")
