Народилася і живу в селі Миколаївка 27 січня 1948 року. Я патріот своєї держави і вважаю, що ті негаразди, які є в нашій країні, треба вирішувати всім разом і водночас кожній людині окремо. Зміни в країні повинні розпочатися перш за все із самого себе!

Серпень 2014 року – перший обстріл нашого села з боку міста  Докучаєвська. Мій старший син і невістка відправили мене з онучками Ангеліною (на той момент студенткою четвертого курсу Донецького національного медичного університету), і Дар’єю (ученицею восьмого класу Миколаївської ЗОШ) до молодшого сина Романа, який мешкав у Харківській області. Старша онука перевелася до медичного університету в м. Дніпро. Як їй було складно та боляче покидати рідний Донецьк і вже ставший рідним університет, друзів і хлопця, знає тільки вона!

Як було складно молодшій Даші адаптуватися до нової школи в селі  Лукащівка, знаю і я, тому що весь час була поряд із нею і якомога підтримувала її. Потім ще була школа в місті Краснограді Харківської області. Так, Даша адаптувалася, у неї з’явилося багато нових друзів, але вона дуже переживала за своїх батьків, які залишилися вдома, в рідній Миколаївці.

Побувши у молодшого сина деякий час, ми вимушені були повернутися в рідне село, а у Даші знов нова школа – місто Волноваха (на той момент її залишили жити у бабусі і дідуся у Волновасі), і знову дитині-підлітку треба адаптуватися до нової школи! Як же вона плакала і просилася повернутися в свою рідну школу, в село Миколаївку!

Але на той момент, зима – весна 2015 року, було неможливо перевести дитину до рідної школи, тому що в селі було дуже неспокійно, і ми, дорослі, не могли ризикувати життям нашої Дашеньки.

А на початку червня 2016 року в селі було вже більш-менш спокійно.

Війна прийшла і в наш дім. Артснаряд потрапив до нас в садочок, приблизно 10 метрів від будинку, і сусідам через дорогу – в кут будинку. У той вечір наша Дар’я була на дискотеці в селі Миколаївка, вона встигла зайти до будинку приблизно за  хвилинку до початку артобстрілу. А коли почали сипатися вікна в нашому будинку, знаходилася вже в своїй кімнаті та майже вилетіла в коридор.

Треба було бачити очі нашої дитини. У неї просто була істерика – вона ридала, проклинала війну, всіх, хто її почав і поступив як зрадник рідної України.

Зараз наші діти – Даша й Ангеліна – живуть у прекрасному українському місті Дніпро. Ангеліна працює лікарем-інтерном, а Даша навчається в педагогічному коледжі. Наші діти в безпеці. У дітей, дякуючи Богові, все добре. Вони патріоти своєї країни завдяки дорослим нашої родини. А ми молимося за них, за свою країну і сподіваємося, що війна скоро скінчиться і наша Україна стане квітучою європейською державою.

Велика подяка гуманітарному Фонду Ріната Ахметова «Поможем» і особисто Рінату Леонідовичу Ахметову, що він не забуває про людей, які опинилися в складній життєвій ситуації. Без вашої допомоги нам, пенсіонерам, дуже було б складно вижити!