Ми з чоловіком жили в селі Преображенка Запорізької області. 

24 лютого прокинулися о шостій годині ранку. Через годину зателефонував наш знайомий і сказав, щоб ми ввімкнули телевізор і подивилися новини. Ми були шоковані, коли дізналися про початок війни. 

Найбільше проблем виникало з водою. У нашому селі і до війни не було централізованого водопостачання. Раніше нам привозили воду в достатньому об’ємі, а під час війни – зовсім мало. Після кожного обстрілу зникало світло. Дякуємо електрикам за те, що швидко відновлювали лінії електропередач. 

Поки над будинком літали снаряди, ми якось терпіли, а коли почали падати поряд – виїхали. Наша семирічна внучка побачила, як снаряд влучив у дах сусідського будинку. Після того випадку ми й зрозуміли, що потрібно рятуватися. 

Наша старша донька також жила у Преображенці. Двадцятого квітня ми схопили документи і поїхали по неї. Вона зібрала дітей, і ми разом виїхали. Ми з чоловіком залишилися в Запоріжжі. А доньки зі своїми сім’ями роз’їхалися. Одна живе в Київській області, інша – у Кіровоградській. Домашніх тварин ми залишили вдома. Сусід годує їх. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Мої племінники служать у ЗСУ. Я хвилююся за них.