«Плачуть за Донбасом і хочуть додому»

Зовсім недавно дуже били. Так били, не дай Бог! Як ми жили добре! Сім сімей розбіглися, а мені нікуди бігти. Боюсь тільки стрілянини. Так нічого не боюсь, а стрілянини боюсь. Як почнуть стріляти, отут у під’їзді стою, прислухаюсь. Як перестануть – біжу к магазину. Там підвал хороший. І вони туди приймають.

У мене тут лавочка моя чергова стоїть. Сідаю, сиджу, доки терпимо. Страшно. А куди дітися?

Тут молода сім’я жила. Вони в Кліщіївку перейшли. На другому поверсі жінка Ніна Іванівна, у Білорусію син забрав після бомбування. Плачуть за Донбасом, плачуть. Плачуть за Донбасом і хочуть додому.

Ми гарно жили. Не дай Бог, що це наробилося. Оце зять вже поремонтував, повставляв вікна. Тоді вікно мені винесло, стіл поламаний. Я пічку хотіла розтоплювати, лавочку з-під мене туди кинуло, а мене – під двері. Було страшно. Це 31 січня 2015 року було. Страшне, не дай Бог. Людей багато загинуло. Будинків багато зруйновано. Оце ж і наш будинок постраждав.

Дах однак тече. І плівку купили діти, і там на стелі розстелили, бо тече однак. Дітям я сказала: нікуди не поїду.

Спасибі, спасибі Рінату Леонідовичу, дай йому Бог здоров’я, що він нас підтримує. Ой, і борошно буде до Пасхи, і вермішелька тут. Продуктів на місяць мені вистачить. Спасибі. І ячка – хороша кашка нам, старим. Кашу буду варити. Маслечко є. І молоко згущене.

Тяжко жити, але нічого, будемо жити. Будемо сподіватися на хороше. Може, прийдеться Рінату Леонідовичу Донбас наш відновлювати, ми будемо допомагати, поки серця б’ються. А що ж робити? Потрібно. Ми тут живемо.