Каніна Влада, 9 клас, Кам'янець-Подільський ліцей №9 ім. А. М. Трояна

Вчитель, що надихнув на написання — Похно Віта Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року стало переломною датою для всіх нас. У цей день змінилося життя всіх українців. Моє – не виняток.

Той ранок почався не з кави. Прокинулась я о шостій ранку від гомоніння батьків. Тато сказав, щоб я вставала та збирала свої речі. Ніхто з нас до кінця не розумів, що сталось, допоки батько не увімкнув новини. Репортер повідомив про вибухи в Київській області. Погортавши канали, ми зробили висновок – почалась війна.

Батьки сподівались, що ситуація в місті буде не гірше ніж у 2014 році, оскільки тоді місто не було під постійним вогнем, були тільки нічні бої на околицях міста. Проте, події в місті показували інакше. На 8 день ми почали спускатись в підвал на ніч, бо вибухи ставали все голосніше. Коли в місто почала заїжджати українська військова техніка, стало зрозуміло, що в цей раз все набагато гірше. На 10 день під звуки “Градів” ми бігли у підвал. Тоді почався тиждень страху, суму та переживань.

Коли ти сидиш у підвалі, з якого майже не виходиш, поступово перестаєш орієнтуватись у часі і просторі. 

Там було дуже шумно та некомфортно, адже багато незнайомих тобі людей різко зібралось в одному місці. Єдине, що хоч якось допомагало заспокоїтись, була кішечка, яку хазяїни взяли з собою у сховище. Поки ми з мамою сиділи у підвалі, тато намагався знайти спосіб як виїхати з міста. На 3 день від початку війни було розбито залізничний шлях, на якому можна б було виїхати, тому єдиний спосіб покинути місто був тільки на машині. 

Іноді вночі, коли не було вибухів, ми підіймались у квартиру щоб поїсти та зарядити телефони, також іноді ночували там.

Проте, така можливість швидко зникла, оскільки вибухи були все частішими та гучнішими, і ми були вимушені перебувати у сховищі цілодобово. Нарешті, в один день, коли було затишшя, ми вийшли з підвалу і піднялись додому. Тато вирішив піти до знайомих, в яких була машина, і пропонувати виїхати з міста. Знайомі батьків жили доволі далеко від нас, але іншого варіанту окрім іти пішки туди в нас не було. Це було дуже небезпечно, адже по місту ходили військові, а на дорогах могли лежати міни, до того ж ніколи не знаєш коли і куди прилетить. Не дивлячись на це, тато все ж таки пішов до них. Ми з мамою дуже переживали за тата, але в таких ситуаціях треба вміти тримати себе в руках. Через 40 хвилин ми почули стук у двері. Ми з мамою думали, що то повернувся тато, але за дверима стояв той знайомий, до якого ходив батько. Знайомий сказав нам збирати речі і спускатись на низ, до машини. Після цього ми забрали сім’ю знайомого, де чекав мій тато, і виїхали з міста.

Після виїзду з міста

почалось життя, в якому ти не знаєш де опинишся завтра. Ми почали жити по орендованим квартирам, переїжджати з міста в місто.

Моє життя вже ніколи не буде колишнім. Втрата домівки, родичів, домашніх улюбленців залишило рану на моєму серці, яка ніколи не загоїться повністю. Тепер, єдине, що залишилось – це чекати.

Війна – страшна подія, як для країни, так і для людей, адже тобі потрібно покинути свій дім, сім’ю і навіть хатніх улюбленців. Багатьом людям навіть не спромоглося побачити своїх чоловіків, матерів та дітей в останній раз. Нам, наприклад, довелося розлучитися з бабусями, і тепер частиною нашого життя стало очікування – очікування зустрічі з найріднішими людьми.

За ці три роки війни я пережила бої в місті, мала купу переїздів, знайшла друзів, побувала у деяких містах України, але не зважаючи на все це, я не забуваю про свій справжній дім, у який я сподіваюсь повернутись у майбутньому. Я сподіваюсь на якнайшвидшу перемогу України, щоб я і люди зі схожими історіями нарешті повернулись додому. Це і є мої 1000 днів війни.