Остроушко Вікторія, 9 клас, Красенівська гімназія імені Івана Максимовича Піддубного

Вчитель, що надихнув на написання — Кривицька Оксана Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я прокинулась 24 лютого, четвер, 7 ранку. З бабусиної кімнати було чути телевізор. Це був мій звичний ранок у селі, де всі один одного знають, де життя плине спокійно і ритмічно. Але цього разу щось було інакше. Бабуся дивилася новини, які як виявилося, змінили наше життя назавжди — почалася війна. Вже з перших хвилин я відчула, що цей ранок більше ніколи не буде таким, як попередні.

Я живу в селі, яке стало відоме завдяки легендарному борцю греко-римської боротьби Івану Максимовичу Піддубному.

Щороку ми відзначали Всеукраїнське свято богатирської сили. До нас приїжджали люди з усієї України і не тільки.

Село наповнювалося гостями, і завжди було відчуття гордості за нашу землю, за те, що вона дала світу такого великого спортсмена. Але тепер усе змінилося.

Хлопець моєї двоюрідної сестри зараз на фронті. Сестра живе в селищі Чорнобай, недалеко від нашого села, і ми часто спілкуємося. Вона постійно хвилюється за свого коханого, який пішов захищати нашу землю. Я бачу, як війна впливає на неї, і відчуваю, що її переживання стають і моїми. Щоразу, коли ми розмовляємо, я бачу, наскільки змінився її світ — вона більше не говорить про звичні справи, як раніше. Вона багато працює, щоб не думати про погане. Тепер її життя сповнене страхом за кохану людину і молитвами за його безпеку.

Моє село, де зазвичай панували тиша і спокій, тепер - це теж змінилося. Люди, які раніше обговорювали врожаї та господарство, постійно говорять про війну, про новини з фронту. Усі переживають за тих, хто вирушив захищати країну, обговорюють події, що відбуваються, та чекають нових звісток з фронту. Село об’єдналося як ніколи раніше.

Ми почали допомагати один одному, готувати допомогу для військових, збирати необхідні речі та продукти. Це дає нам відчуття, що ми робимо свій внесок,

навіть якщо не можемо бути на передовій.

Минають дні, і кожен новий ранок приносить усе більше тривоги. Сирени, шахеди, ракети… . Новини про руйнування в сусідніх містах, розповіді про героїчні вчинки наших захисників – усе це стало частиною нашого життя. Однак, попри всі страхи, з’явилося нове відчуття – гордість за свій народ.. У нас, як і в кожного, є свої герої, як Іван Піддубний але тепер наші герої – це ті, хто стоїть на фронті, захищаючи наші домівки.

Тисяча днів війни. Тисяча днів болю, втрат і тривоги. За цей час я подорослішала, як і тисячі інших українців. Те, що раніше здавалося таким важливим, відійшло на другий план. Тепер мої думки не про школу чи домашні справи, а про людей, яких я люблю, і про країну, яку треба зберегти. Війна навчила мене цінувати кожен день і кожну мить, коли ми разом із родиною, коли можемо допомогти іншим.

За ці тисяча днів наше село змінилося. Ми більше не зустрічаємо гостей з усієї країни на свята, присвячені Івану Піддубному. Тепер ми чекаємо на інші зустрічі – з нашими воїнами, які повертаються з фронту. Ми живемо у постійному очікуванні новин – хороших чи поганих. І хоча війна зруйнувала багато звичних речей, вона також показала, наскільки ми сильні та об’єднані.

Ці тисяча днів стали важливим етапом у моєму житті. Я зрозуміла, що справжня сила – це не тільки вміння захищати себе, а й підтримувати інших, допомагати тим, хто цього потребує, і бути стійким перед обличчям труднощів. Війна навчила мене, що навіть у найтемніші часи є місце для надії. І я вірю, що колись наші свята знову зберуть людей з усієї України, але вже під мирним небом.