Шептуха Софія, 9 клас, Харківський ліцей 9

Вчитель, що надихнув на написання — Нізійова Олеся Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це зло, горе, сльози, біда, розруха, смерть рідних і близьких. Здавалося б, ніхто її не хоче, але, на жаль, війни відбуваються. І от зараз в моїй країні іде війна, війна безжальна, жорстока, страшна. Гинуть люди, знищуються міста й села. Люди позбавлені свого житла, втрачають своїх рідних, ховаються по підвалах, бомбосховищах, голодують, вмирають від зневоднення. Багато поранених, багато вбитих, яких просто не встигають хоронити по-людськи й просто змушені заривати в братських могилах у дворах, на городах. Ворог не щадить ні старого, ні малого. Він вбиває, катує, мародерить, знищує все на своєму шляху, краде дітей, бере в полон наше населення, вивозить у свою росію. Така жорстокість рашистів не може бути виправдана ні чим.

Коли війна почалась, було страшно, несподівано. Я, моя матуся, бабуся й кіт Барсик були змушені виїхати з рідного міста Харків через війну. Тоді як ми виїжджали, звучав сигнал повітряної тривоги та наше рідне місто обстрілював ворог. Це дуже страшно.

Шлях за кордон був довгий та важкий, 5 діб, але незламні українці скрізь допомагали одне одному. Спочатку ми зупинились у друзів, а потім орендували житло, мама працювала, я навчалась в школі й онлайн в Україні. Важко, але ми були разом і в безпеці.

Ще довго вся моя родина здригалась від гучних звуків. У Харкові залишився мій батько, бабуся та інші рідні, друзі.

Ми завжди з ними спілкуємося, турбуємося один про одного.

Війна — це випробування для кожної людини. Але ми не здаємося, 

ми боремося скрізь, де хто може. Військові б´ють ворога на передовій, волонтери допомагають тим, хто потребує їжі, ліків, засобів гігієни, вивозять людей з окупованих місць.

Усі допомагають, як можуть: плетуть сітки, готують їжу нашим хлопцям, приймають біженців із найбільш гарячих областей. Кожний бореться з ворогом, аби швидше його вигнати з нашої землі, щоб настав мир. Моя родина теж допомагає своїй Батьківщині в міру своїх можливостей волонтерством .

Війна — це одна з найскладніших та найбільш трагічних реальностей, з якими стикається людство. Важливим є те, як і чому ми обираємо свій шлях під час війни, і як це впливає на нашу життєву історію та ідентичність. Той, хто втратив родину, дім, майно й суспільний статус через війну, може відчувати себе втраченим та зневаженим. Але водночас ця війна може бути нагодою знайти новий шлях. Зміна середовища та стикання з випробуваннями може вдихнути нове життя та перспективу на вже наявний світогляд.
Важливо пам’ятати, що війна завжди приносить страждання та руйнування. Вона може розхитати наше бачення світу та викликати внутрішню боротьбу за правильний шлях. Самовизначення під час війни може вимагати великого жертвоприношення та пошуку внутрішньої міцності. Зрештою, війна за свій шлях – це пошук самого себе, відкриття нових можливостей і виявлення, наскільки ми сильні та стійкі. Ця боротьба може визначити нас і надати новий сенс нашому існуванню, незважаючи на всі труднощі, які ми можемо зустріти на цьому шляху.

Однак я мрію будувати свій шлях та майбутнє в Україні, мрію про найскорішу нашу Перемогу, про можливість повернутися до рідного Харкова, до свого технологічного ліцею, до своїх рідних та друзів.

Я вважаю, що можливо, усе набагато простіше, і щоб не воювати за свій шлях, достатньо знайти тихе, спокійне місце, вимкнути комп’ютер, телефон і прислухатися до серця? Як Лис з «Маленького принца», прощаючись, відкрив свій секрет: «Добре бачить тільки серце. Найголовнішого очима не побачиш!»

Але є проблема. Нас позбавили тиші, і серце наповнене трохи іншими переживаннями. Мудреці кажуть, що якщо хочеш, щоб війна продовжувалася, то можеш ненавидіти, а от якщо хочеш миру – віддай добро й просто люби! Але ж як можна прийняти той жах, в якому опинилася рідна земля, як не ненавидіти? Не обов’язково говорити чи думати добре про ворога, почати потрібно з того, що ти можеш зробити, що у твоїх силах. Наприклад, посміхнутися сумній дівчинці-сусідці, підтримати ввечері втомлену матусю, усадивши її в крісло з чашкою кави або чаю, гарно навчатися в школі. На мою думку, кожна маленька добра справа наближує мою країну до Перемоги. До часу, коли ми всі повернемося додому, і наша родина будє знову разом і ми будемо щасливі!

Ось така вона, моя війна за свій шлях! Поки що наповнена сумнівами, можливо, зайвими переживаннями. Війна – це подія, яку потрібно не тільки пережити, а й осмислити. Вона не тільки руйнує, але й веде до згуртування народу, об’єднує людей на шляху до нового життя. Тепер я це точно знаю! Я хочу, аби її запам´ятали всі надовго й не було прощення ворогу за скоєне ним. Вірю, що скоро настане мир, ми переможемо зло, бо так завжди буває. Слава нашому незламаному народу, слава нашим героям!