На початок російського вторгнення були вдома у Донецькій області. Я працювала віддалено, чоловік збирався на роботу. Коли з новин дізналися про вторгнення, спочатку подумали, що то фейк.

Але виявилася жахлива реальність.

За місяць до вторгнення я дізналася, що вагітна. Тому найважче було покидати домівку з думкою, що моя дитина народитися не вдома. Труднощі були у пошуку житла, фінансові (вони є і зараз). Мої батьки майже рік залишалися під обстрілами у невеличкому селі під Вугледаром. Все хотіли якось зберегти нажите за все життя.

Було дуже важко морально, будучи вагітною, щодня моніторити новини з дому та очікувати довгожданного дзвінка.

Наш будинок частково зруйновано, батькам вдалося виїхати десь пів року тому. Ось саме в цей час стало трохи легше. Події шокують щодня, бо гинуть наші люди.

Дуже болить, що моя дитина може ніколи і не дізнатися, якою була домівка її дідів.

Нестачі їжі як такої не було. Дуже допомагали гуманітарні фонди. Ми у Дніпрі, а тут таких, на щастя, багато. Проблеми виникали саме з гігієною сина (не завжди вистачало коштів на памперси, прикорми і т.д). Знову ж таки, шукали волонтерів, фонди.

У чоловіка проблеми зі спиною, тому не вся робота підходяща, а годувальник у родині тільки він на даний момент.

Зараз ми мешкаємо утрьох: я, чоловік і син. На початку вторгнення помер батько чоловіка. Він дуже хворів і змушений був переїхати до іншого міста, це і вплинуло ще більше на стан здоров‘я. Евакуювалися ми з родиною чоловіка: матір‘ю і двома неповнолітніми братами. Мої батьки, як зазначала вище, довгий час залишалися вдома на лінії вогню.

Моментом, який мене приємно зворушил до глибини душі стало народження сина. Він наш рятувальний корабель у цьому хаосі війни.

Зараз знаходжуся у декретній відпустці. До війни працювала вчителем української мови та менеджером інтернет-магазину віддалено. Поки що не думала змінювати професію.

Але, скоріш за все, таке питання рано чи пізно постане. На даний момент уся увага присвячена вихованню дитини.

Іноді здається, що все, що оточує, нагадує про ці події. Після 24 лютого ми змінили звичку і тепер не зберігаємо довго речі, які, наприклад, зносилися або довго не були у вжитку. Живемо сьогодні.