Мені 37 років. Я проживала з чоловіком і трьома дітьми в селищі Сартана Донецької області, що поблизу Маріуполя. Коли почалася війна, з нами була моя бабуся. Їй 87 років. Я забрала її на зиму до себе з Дніпра. 

Мій чоловік – військовий. Від нього я дізналася про початок війни. У дитини були проблеми зі здоров’ям. 24 лютого я хотіла відвезти її в лікарню, але таксі вже не їздили. Тому ми залишилися вдома і почали готуватися до найгіршого. Спустили в погріб продукти. 

Наступного дня по нас приїхав чоловік і відвіз на залізничний вокзал, а сам повернувся на службу. Однак поїзд не вирушив, бо у Волновасі підірвали міст. Ми залишилися ночувати у вагоні. 

Чотири години потяг не опалювався. Було чутно вибухи. Найбільше я хвилювалася за п’ятимісячну дитину. 

Наступного ранку надали евакуаційні автобуси. На них ми доїхали до Запоріжжя. Там довелося чекати потяг. До кімнати матері й дитини не пускали. Погода була холодною – діти замерзли. У Дніпрі було легше. Там нас зустріли знайомі. Зараз ми живемо в будинку бабусі. Я у декреті з найменшою дитиною. 

Сподіваюся, що війна закінчиться найближчим часом. Хочеться, щоб наша країна розквітла.