Ховалася в підвалі з грудними дітьми, втратила друзів і мало не залишилася без будинку. Так Таїсія з Мар’їнки прожила найстрашніші роки війни. І хоча обстріли злегка стихли, легше не стало.

Для мене війна почалася, напевно, ще в травні 2014 року. Я бачила, як поранених хлопців везли з аеропорту, вибухи в самому Донецьку, а потім вибухи вже в Мар’їнці.

У той день, коли обстріляли Мар’їнку, я прилетіла додому пішки з Донецька, переживаючи за свою дитину й батьків.

Складно відповісти на питання, що стало початком війни. Я не бачила нічого подібного раніше, не очікувала такого ефекту. Я зрозуміла, що все змінилося тієї миті, коли пів міста стало руйнуватися. Люди почали втрачати близьких, житло. І ми у 2015 році встигли випробувати на собі відгомони бойових дій, коли ховалися в підвалах з дітьми – двома немовлятами та старшенькою.

Багато чого відбувалося. Це було дуже важко. Страх не тільки за себе, а за те, щоб у дітей не влучило, щоб їм не покалічило майбутнє. Коли все близько вибухає, ти прикриваєш собою дітей. Дуже важко це витримувати емоційно, щоб діти не злякалися.

Бачили ми, звичайно, і страшне. Сусідку в крові, коли в неї все посічене було осколками. Молодих хлопців, які загинули в Донецьку. Половина друзів, із якими в школі вчилися, теж загинули. Я бачила фото поховання хлопців, навіть своїх однокласників. Прикро, що їх більше не побачу.

Влучання снарядів до нас у будинок були. Довго я боролася за ремонт, бігала по інстанціях, домагалася, щоб відновили єдине, що є – дах. Усе відновлюємо поступово, але не вистачає грошей. Я стою на біржі праці, роботи немає. Дитячих не платять поки.

Мене підтримують мої рідні – мама і брат. Загалом, і я його підтримую, як і він мене. Усі поруч. Але я зрозуміла, що багато навколо зрадників. Життя швидко показує людей у біді.