Тетяна залишилася сама в будинку, із якого виїхали майже всі мешканці. Снаряди літали над її головою. Від пережитого стресу жінка втратила здоров’я, і довелося виїхати. Зараз вона намагається відновити сили, але готова повернутися додому.

У 2014 році у мене народилася онучка. Дочка привезла її до мене, тому що в них були проблеми з опаленням. Вийшли ми гуляти, і я почула, що десь недалеко почали стріляти. Від нас же Горлівка недалеко, по прямій кілометрів шість. А в мене на руках крихітна дитина. Війна й дитина – несумісні поняття. Але я тоді навіть не уявляла, що нам доведеться пережити.

Нас оточувала війна з усіх боків. Літали снаряди, був перехресний вогонь, бувало, вночі страшно у вікно визирнути. Я намагалася зайвий раз не дивитися у вікно, а онучку з дочкою відправила до матері в Дружківку.

У моєму під’їзді я залишилася одна – усі виїхали. Іноді навіть не могла вийти з дому – так стріляли. Мені у 2015 році вперше погано із серцем стало, із тиском. Я вийшла – і тут осколки в мене над головою полетіли, зверху щось впало на мене... Дуже багато таких ситуацій було, не хочу згадувати.

Я після такого намагалася менше на вулицю виходити. Постійно погано почувала себе, у мене дуже похитнулося здоров’я. Я виїхала звідти, залишила все, тому що не могла вже. У 2019 році не могла навіть швидку викликати.

Мені досі, в принципі, сняться обстріли, не можу їх забути й заспокоїтися. Я взагалі вся розклеїлася остаточно, втратила повністю здоров’я. Загалом, я переїхала до матері й одразу лягла в лікарню. Але якщо буду жива, планую повернутися додому.