Я народився й виріс у Луганській області. У той час уявити не міг, що колись шахтарське місто Брянка пізнає всі біди військового часу, а звичне життя змінять нові умови виживання.

Про переїзд і працевлаштування на комбінат я замислювався ще до початку бойових дій, а війна просто не залишила іншого вибору.

Поруч із житловими будинками стелилися снаряди «Граду

До 2014 року я, як сотні інших хлопців у місті, був молодим безтурботним студентом, оточеним любов’ю сім’ї та підтримкою друзів. Ставив перед собою цілі про отримання вищої освіти й подальший розвиток життєвого шляху... Однак несподівано обстановка та звичний спосіб життя почали змінюватися.

Уперше я усвідомив це, коли в кожному місті Луганської області сформувалися збройні організації, комендатури і все перейшло на військовий режим. Також остаточне розуміння, що все не так, як раніше, прийшло з початком бойових дій. Тоді поруч із житловими будинками стелилися снаряди «Граду», мінометною зброєю обстріляли і мій рідний район. На щастя, місто бомбили невелику кількість разів і не одним із перших, що допомогло уникнути ще більших руйнувань і жертв.

І хоча бачити активні бойові дії на власні очі мені не довелося, усе ж побут того часу значно змінився. Були проблеми з продуктами й водою. Наша сім’я, на щастя, дуже не постраждала в цей період, тому що ми мали гарне господарство, завдяки якому і харчувалися.

Гуманітарну допомогу ми отримувати не збиралися, були люди, які потребували її куди більше. А ось із доступом до води, на жаль, було гірше. Люди прали і купалися на озері, за питною водою завжди доводилося їздити. Набирали в криницях, стоячи в довгих чергах.

У розмовах обмінювалися короткими зведеннями про бойові дії, щоб розуміти, чого очікувати й до чого готуватися, хоча все ж намагалися не втрачати віри в краще й обговорювати абстрактні теми.

Згодом я переїхав, а рідні, незважаючи на жодні вмовляння, залишилися вдома, що для нас усіх дуже непросто. Із того часу я все ще пам’ятаю шум знарядь у період бойових дій у Дебальцевому, а також різке перетворення мого міста.

Хотів би я все забути? Точно відповім, що ні. Немає бажання забувати, для того щоб пам’ятати, що це і які при цьому почуття. Нехай навіть далеко не найприємніші.

Той час і пам’ять про нього повністю змінили мої уявлення. Зараз найціннішим і найважливішим для мене стала сім’я та її безпека, а найбільше я мрію про безперешкодне відвідування рідної домівки й вільні зустрічі з близькими в будь-який момент без блокпостів і оглядів.