Важко забути день, коли все почалося. У нас були держіспити, ми оркестром грали трагічні твори. Коли закінчили, я подивилася на свій телефон: там був мільйон пропущених дзвінків. Я подумала, що щось трапилося, вийшла на вулицю, щоб зателефонувати родині, тому що нічого не було чутно через оркестр. Виявилося, що були вибухи... Пам’ятаєте, у центрі Луганська нібито вибухнув кондиціонер? Нас почали евакуювати. Ми зрозуміли, що це початок кінця.

Ми багато встигли побачити й почути. Одного разу ми з другом сиділи вдома й дивилися комедійний фільм. Наші вікна виходять у двір багатоквартирного будинку, і в одну мить ми раптом зрозуміли, що з двору стріляє «Град». Це було ненормально, ми схопили свої речі й пішли вниз. Ми не зовсім розуміли, як реагувати на таке, це було схоже на абсурд. Як же вийшло, що просто в нас на подвір’ї стоїть «Град» і стріляє?

Ще більше абсурду додало те, що всі знайомі розділилися на два табори за переконаннями. Природно, усі запитували мене, на чиєму я боці. Я намагалася це зрозуміти, але не могла, мені було 17 років, і я не могла приймати якісь радикальні рішення, не була до цього готова.

У моїй родині довго не розуміли, що це серйозно, сиділи до останнього. Мама працювала, я вдома займалася музикою, щоб відволікти себе. Ми чекали, що все пройде, а воно не проходило.

Дуже вдарила по мені смерть мого керівника. На ґрунті всього, що відбувалося, він дуже переживав і помер від раку. Для мене це було, як батька втратити, це був шок. Я не зовсім знала, що мені робити далі, втратила сенс життя.

Тому я виїхала спочатку до Дніпропетровська, потім до Одеси. Якийсь період у мене все було нормально, були запаси якісь. Потім мене вмовили виїхати до Києва. Я була одна, сім’я залишилася в Луганській області. Я залишилася без грошей, без знайомих просто посеред міста. Мені було 17 років, моє життя зруйнувалося.

Зараз я з другом перебуваю в РФ, але ми готуємося до від’їзду, будемо виїжджати до Європи. Ми не відчуваємо себе в безпеці. Родичі залишилися на непідконтрольній території, переважно старше покоління. Бабуся лежача, з діабетом, її ж не залишиш. Багато старих людей кажуть, що якщо їх вивезти з дому кудись, то вони під колеса кинуться. Коли це промовляється щодня, родичі здаються і залишаються їх доглядати.

У відносинах із власною сім’єю я зрозуміла, що хоч ми знаходимося в різних місцях, ми все одно один одного любимо й підтримуємо. Я стала сильнішою, дивлюся на речі абсолютно по-іншому. Це, знову ж таки, пов’язано з дорослішанням, і я переосмислила своє життя. Але я як була, так і залишилася радикальною противницею будь-яких військових дій.