Галина Іванівна бачила на відео свій зруйнований дім, але їй важко з цим змиритися

Перший день запам'ятався вибухом. Перша ракета прилетіла прямо під вхід міської лікарні, там загинуло біля десяти людей. Це було десь приблизно о десятій ранку: весь город здригнувся, така була сила вибуху. 

Ми спочатку перебралися до родичів в інший краю міста, тому що наш дім знаходився перший при в'їзді в місто, а перед нами - траса і поле. Там було більш небезпечно. У нас там постійно було чути вибухи, ракети літали над домом. 

Виїжджати з міста було важко, ми їхали полями. До Дніпра була страшна дорога. Тоді, слава Богу, стало легше, коли блокпости були вже наші. 

Шокує, що немає житла, що залишилися без нічого і ходимо по квартирам. Ми тут зняли квартиру, бо не можемо постійно жити з родичами. Тоді до власниці квартири переїхали родичі, й нам довелось переїхати у дачне селище. Там не було зручностей, і ми поїхали в котедж в іншу частину міста, де у будинку тільки голі стіни. Слава Богу, нас виручали допомога.

Ми в церкву ходили по матраси, подушки, посуд. Як люди туди приносять, то можна піти і взяти. Продукти нам давали, крупи - то хоч було, що їсти. Шок щоденний, я на таблетках постійно, до кардіолога ходила. 

Хазяйка дому, де ми зараз живемо, то картоплі привезе, то капустину, то бурячка. Мені був потрібен шматок лінолеуму метр двадцять на півтора метри, і мені продавець у магазині, молодий чоловік, скрутив, замотав, і ні копійки з мене не взяв. Люди вражають: всі входили в наш стан, бо ми залишилися без нічого. 

В нашій квартирі спочатку все вигоріло - у відео на YouTube ми бачили наші вікна і балкон: все воно чорне, пів дома там розрушено вже. Уже з Вугледару вивезли всіх людей. Як ото Мар’їнки вже немає, то і Вугледара немає: стоять по пів коробки від кожного дому. Стараюсь про це не думати і не згадувати, хоч і не хочеться змиритися з тим, що ми залишились без нічого. Слава Богу, що всі живі.