Мені 60 років. Я зі Степногірська. 24 лютого 2022 року дуже якийсь незрозумілий день був: шок, депресія. Постійно були в підвалі. У доньки почалися проблеми зі здоров’ям на нервовому ґрунті, і нам прийшлося тікати. Коли були коридори, ми виїхали. Квартира у доньки розбита, а будинок мій – наполовину. Зараз ми вже трохи заспокоїлися.

Як по нас кидали бомби, то газу у нас не було, води також, світло - то, є то немає. У погребі холодно було, адже був лютий, але ми там сиділи. Їжа у нас була своя - у нас приватний будинок. Коли до Запоріжжя приїхали ні з чим, то допомога була. Дякуємо, що нам допомагають і до цих пір.

У нас своя машина. Ми виїхали, але нам не було де жити, не знали, куди їхати, куди себе діти. Побули у знайомої тиждень і вирішили повернутися назад. Потрапили під обстріл, потім ледь виїхали. Знайти житло було важко, бо у нас собаки, але знайшли і залишилися в Запоріжжі.

Тут місцеві не дуже реагують на сирени, а ми найменшого стуку лякаємося. Страх у нас залишився.

Мрію додому повернутися: навіть до розбитого будинку, але додому. Будемо заново все відбудовувати, навіть якщо допомоги не буде.