Черевко Владислава, 14 років, учениця 9 класу гімназії №14, м. Ніжин, Чернігівська обл.

Вчителька, що надихнула на написання єсе - Мохир Людмила В’ячеславівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четверте лютого...

Я прокинулась від того, що в моєму місті стався вибух на аеродромі. Пам’ятаю, як одразу побігла до тата, з ним вже був брат, вони стояли на вулиці. Тато одразу сказав: «Ну що, почалася війна...» Я до останнього думала, що це сон, що от-от я прокинуся і все буде добре. Але ні, це не сон...

Мама, яка була на роботі, приїхала додому і одразу почала збирати речі: «Все буде добре, але про всяк випадок зберу», - сказала вона. Але я відчувала, що нічого доброго це не віщує. Коли російські війська почали просуватися в Чернігівську область, тато сказав, що ми поїдемо в село до дідуся. Нам здавалося, там буде безпечніше, але це тільки здавалося. Коли ми приїхали до дідуся, тато повернувся до Ніжина, хоча обіцяв залишитися з нами.

Ми місяць провели в селі, слухавши вибухи з усіх сторін.

Мама каже, що нам просто пощастило, що московити не зайшли до нас в село, бо було б дуже погано. Але росіяни були недалеко від села, їх затримали верби, які жителі села повалили на дорогу. Місяць потому ми пішли пішки додому. Причин було багато, але найголовніша та, що дуже хотілося побачити рідну домівку. У селі, звичайно, були умови проживання, але п’ять діб ми провели без світла, і два дні не було газу.

Сиділи постійно в погребі, бо були щогодинні вибухи. То зі сторони Хорошого Озера, то із Черняхівки, то із Крут. Останньою краплею стало те, що недалеко від нашої хати впав снаряд, і ми два дні сиділи в погребі, не знаючи, вибухне він чи ні.

Коли ми прийшли додому, наші воїни почали обстрілювати російські позиції. Це було дуже голосно. І дуже страшно... Ми часто спускалися в погріб, бувало, що і ночували там. Коли на початку квітня армія РФ почала залишати Чернігівську область, звичайно, дякуючи ЗСУ, то я думала, що невже все закінчилося, але куди там...

Потім через два місяці мама вийшла на роботу, а у нас з братом почалося дистанційне навчання. Усе почало потроху налагоджуватися. Але дивне відчуття, що ти зараз тут живеш, а люди в деяких містах гинуть, ніяк не лишало мене... І зараз, коли начебто іде звичайне життя, і не скажеш, що йде війна. І завжди щоденна повітряна тривога нагадує, що потрібно бути обережним, потрібно насолоджуватися кожним моментом, тому що ти не знаєш, коли обірветься твоє життя.

За час повномасштабного вторгнення Росії в Україну в моєму житті змінилося багато чого. Як кажуть, все, що не діється, все до кращого. Тому будемо довіряти цьому вислову і чекати перемоги!