Чурсіна Олександра, учениця 10 класу Харківського ліцею №106 імені В.О.Кисіля

Вчитель, що надихнув на написання есе - Раскатова Ю.Ю.

"Війна. Моя історія"

Одного зимового вечора я їхала по вулицях  засніженого міста, повертаючись додому звідти, де завжди добре – з музичної школи. Там, після занять, сталася неймовірна особисто для мене подія: я стала солістом-вокалістом духового оркестру.

Я була на сьомому небі від захвату… Взагалі, я – гітарист, але моєю мрією завжди було співати.

Отже, я їхала у машині, вся переповнена емоціями, бо вже в суботу -  репетиції концерту. Благополучно діставшись додому, я закінчила декілька справ, зокрема, шкільні уроки, та почала потроху готуватися: наспівувала пісень та вчила їхній текст. Засинаючи, я все уявляла себе на сцені: позаду – могутній духовий оркестр, попереду – глядачами заповнена зала. І починається номер…

Скрізь сон я почула дивні гучні звуки. Хвилиною пізніше вони змусили мене незвично та різко вскочити з ліжка. І ось я стою в метрі від вікна, голова не розуміє що сталося. Трохи прийшовши до тями я усвідомила, що зараз майже п’ята ранку:світанок. Мене відвідала перша думка: «наснилося». І повністю довіряючи їй, я повернулася до ліжка й миттєво заснула. -Доцю, вставай, війна почалася.

24 лютого 2022 року. Промені сонця сліпили мені очі. На вулиці було так гарно, ні єдиної хмарки,і це ніяк не поєднувалося зі словом «війна». Ніхто не розумів, що на нас чекає, як довго вона триватиме, наскільки серйозними можуть бути наслідки…

Весь ранок лунали вибухи і ми із сім’єю побігли до коридору, прислухаючись до перших сигналів сирени. По телевізору показували правила поведінки, звернення влади до громадян, перші руйнування. З полиць магазинів змітали продукти, розбивали вітрини. Навколо панували суєта і хаос.

Ми з сусідами ходили до холодного, заваленого мотлохом підвалу нашого дому. Вдень Харків потерпав від сильних обстрілів, а вночі літаки скидали багатотонні бомби – це шокувало.

Повертаючись до квартири не йшли до своїх кімнат: поклали у коридорі матрац, де ми з мамою і їли, і спали. Була навіть спроба тимчасово оселитися на найближчій станції метро,але ми не встигли: війська зайшли у місто, тому було небезпечно пересуватися.

Через тиждень ми виїхали з Харкова. Рання година, туман, кіт на руках, перебіжкою до машини. Зруйновані чорні  будівлі, дим, воїни з автоматами на блокпостах. Я не могла впізнати своє найкрасивіше місто… Затори, довжиною у вічність. Я сподівалася, що хоча б через тиждень-два ми повернемося додому… Вісім місяців ми колесили по Україні. Такої насиченої мандрівки ще ніколи не було у моєму житті. Вінницька область, майже вся західна Україна, правий та лівий береги Києва. Десятки годин, сотні кілометрів дороги. На шляху ми зустрічали різних людей, деякі дуже дивували своїм ставленням до того, що відбувається.

Спочатку я була в захваті від живописних краєвидів, але ніщо не здатне замінити улюблений та неперевершений Харків.

Ракети діставали усюди. І вже у жовтні 2022 почався «блекаут», як наслідок масових обстрілів інфраструктури. Всі як один закупали свічки, ліхтарі, генератори, павербанки, світильники, газові балони … Ми тоді вже жили у Києві – знімали квартиру на лівому березі.

Отже, згадуючи ті часи темряви, я дивуюся, як мені вдавалося встигати виконувати уроки, вчити програму одразу двох класів у музичній школі, готуючись до випуску, і займатися власною творчістю, але кожного дня я засинала і просиналася з думкою про своє місто.

У листопаді 2022 року було прийняте рішення повертатися додому, у рідний Харків. Ми розуміли, що наше місто понівечено війною: більше ніж 150 тисяч мешканців залишились без домівок, згоріли цілі мікрорайони. Життя не буде більше, як раніше.

Я плакала від щастя у своїй кімнаті, яку покинула ще восьмикласницею – на столі щоденник та незроблене домашнє завдання по алгебрі…

Війна повністю змінила погляди на світ і життя, мрії, цінності; змусила по-іншому сприймати реальність – з усіма її деталями. Харків так само продовжує жити під ракетними обстрілами, але я не бажаю звикати до цієї нової реальності. Я просто хочу миру! Я вірю в те,що ще  заспіваю зі своїм оркестром.