Потєхіна Альвіна, 10 клас, Ізюмський ліцей №3 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рябенко Ірина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дивлюсь у Всесвіт, посилаю молитву за Україну, мою родину... Я маленька піщинка у життєвому круговороті, але в мене тече кров по судинах, бʼється серце, я мрію, я хочу жити!

Жити... Вчуваються стогони людей, які загинули. Не можу спокійно ходити вулицями рідного міста, мені здається, що я бачу тіні людей неупокоєних...

І досі час від часу  зʼявляються спалахи в очах – це спогад про початок війни...

Для мене слово «війна» ввійшло без роздумів, без вагань, без підготовки, бо відразу  земля ізюмська почала стогнати від вибухів, смертельного свисту ракет, скрежету заліза.

Стовби вогню і диму стояли над містом...

У моїй голові звучали слова “чому?”, ”кому я заважала?”, ”за що?”... Моє відчуття в той час не передати, бо страх і безпомічність охопили всіх... 

Хотілось глибоко заритись у землю, стати невидимою, не бачити пекла на землі.

За час війни я  навчилась виживати, швидко збиратись, готувати на вогнищі, сприймати погляди і розуміти їх без слів. Навчилась... Хіба можна навчитись дивитись смерті у вічі, переповзати на другий берег Дінця під обстрілами, витирати своїм тілом кров людей, які залишаться на цьому переході, ”дорозі смерті”.

Згадую... Місточок - невелика надія втекти, щоб зберегти життя. Повзеш і не розбираєш, хто живий, хто мертвий, поглядаєш на обличчя, застиглі у своїй останній миті життя.

В той момент переважало одне почуття – вижити, хотілось швидше відчути під собою землю, зі слідами смертельних поранень, бризками сліз... Зʼявилось якесь звірине бажання вижити будь-якою ціною...

Чи можливо таке забути – ні... Я й досі прокидаюсь вночі і плачу, бо з часом перед очима почали зʼявлятись картини, які намагалась стерти з памʼяті... Але не можу забути колір дівочих очей…  

Не покидає бажання дізнатись про дівчину, яка дивилась блакитними очима, затуманені поволокою смерті, її волосся вибилось з-під хустки, ледве рухалось... Мені здалось, що вона дивилась на мене з німим докором і відчаєм. Кожен раз, згадуючи її, посилаю прокльони всіх, хто приніс війну в мій дім, хто розстрілював невинних людей, які втікали від смерті, щоб дивитись на білий світ.

У кожного ізюмчанина свій шлях виживання під час війни: хтось навіки покине світ, хтось, зранений і немічний, покине у відчаї Україну, хтось не матиме можливості покинути Ізюм під час окупації, хтось шукатиме прихистку деінде...

Я з батьками дивом залишились живими, змогли втекти в місто Кропивницький... Змучені, з гнітючим настроєм, зневірені – такими ми постали перед мешканцями. Довелось по-новому сприймати дійсність, вчились  радіти,   сприймати красу без сліз і гримаси болю на обличчі...

Блукаючи вулицями мирного міста, намагались з любовʼю дивитись у вічі людей. Любити і бути вдячними – не важко...Здавалось, живи спокійно, дякуй людям, які прихистили, подарували відчуття довіри.

Але так хотілось повернутись в Ізюм, збігати на Дінець, зануритись у його прохолоду, дивитись у небо, де ширяють мирно птиці.

Ізюм - місто, яке має своє історичне минуле, свої уподобання, найбільше – гарні краєвиди... До тебе, Ізюме, я линула подумки, коли вуличками блукали вороги.

Росіяни нищили місто, викрадали людей, тримали в полоні, розстрілювали, палили українські книги.

Своїми діями “русня” змусили багатьох відчувати себе приниженими, не мати можливості навіть набрати води, лишивши багатьох людей без домівки, життя.

Моя родина повернулась у перші дні деокупації. Повернулись на рідну землю, до могил рідних, до будинку…

Місто зустріло нас похмуро: розбиті будинки, панував безлад і гнітючий страх, у дворах де-не-де ще були могили людей, які загинули під час війни.

Люди існували  містом;  я боялась дивитись їм у вічі,  бо там глибоко засів страх.

Йшов час…Крок за кроком змінювалось місто: зʼявився звʼязок, світло, допомога людям, котрі втратили все… І зʼявилась надія! Повертались люди до своїх домівок, облаштовувались…  

Життя продовжується… Попереду шлях відновлення, але треба окріпнути духом, щоб гідно зустріти перемогу! Хочу запевнити весь світ: я на своїй землі, я українка,  я донька свого народу!