Демидова Кароліна, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 26 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Демидова Анжеліка Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«...Як би нас не боліло, як не горіла б душа, до Славної Перемоги нам дорога одна...»

(гурт «Без обмежень», слова з пісні «24.02»)

2022 рік, 23 лютого – звичайний день, уроки у школі, я тоді навчалася у 8 - му класі…та запис, який залишився на дошці у кожному кабінеті:

23 лютого

Класна робота

Тема:

Ранок, 24.02, час 04.31 закарбувалося  у моєму житті назавжди! Спочатку, не розуміння, що відбувається? Потім…..не віра в те, що це почалася ВІЙНА!!! Вибухи за вікном, вибухи. Що це? Що робити, куда бігти, а головне питання ЗА ЩО? Моя матуся працює звичайною вчителькою, яка ще і класний керівник класу в якому я навчаюсь. Дзвінки від батьків, розмови про те, що вони не будуть пускати своїх дітей до школи.

У всіх істерика, як діяти далі? Мати побігла на роботу, забирати всі речі, ноутбук, електрочайник. Бабусі теж треба було на роботу, але вона, практично, сразу і повернулася.

В той день діти подорослішали. Ми стали дорослими. Я стала дорослою…Підтримували кожного, як могли. Наші вчителі намагалися тримати з нами зв'язок, навіть, проводили уроки через телеграм або вайбер. Це було страшно! Це був якийсь жах! Потім почула повітряну тривогу та її відбій, звикала до такого «нового життя» у такому режимі. Як тривога, прокидалася у будь-який час. Знаходилися у коридорі та туалеті.  Готувала їжу швидко, їла у коридорі на стільці, лягала теж у коридорі в одязі.

Був зібранний «екстрений рюкзак», в якому були всі документи, гроші, коштовності. І так кожного дня у такому режимі, сльози, нерви.

Ніколи не забуду, як ми, родиною святкували 8 березня! На столі було трішки відваренної картоплі, кабачкова ікра та один шоколадний батончик «Полюс», який ми розрізали на п'ятерьох та поставили горщік з рослиною! Оце свято на все життя. Так проходили дні, важкі та сумні дні.

1 березня, вечір, без світла, нічого не видно – прильот біля сусіднього дому. Це було щось! Спочатку страшенний вибух а потім через декілька секунд два винищувачи пролетіли.

Зранку, я зрозуміла, що вбило чоловіка, що у багатьох були вибиті скла, багато будінків були покоцані від уламків, зник інтернет, ми були всі без зв’язку. Пригадую, як ми всі ходили у спальню, простягали руку у кватирку з мобільним телефоном та ловили хоча б якийсь інтернет для того, щоб повідомити родичям про те, що з нами все добре. Крім цього, треба було продивитися повідомлення, тому писали всі нам.

Після цього, сусіди почали виїзджати…наш будинок та під'їзд ставав порожнім. Ті, хто залишився, почали спускатися до підвалу, де ми проводили дні, години, хвилини.

Так я, вперше, побачила, що таке підвал та який він: брудно, сиро та і ще в оточенні бліх. Потім почали готувати на всіх їжу. Були люди, які знаходилися постійно у підвалі, вони обирали місце та робили для себе, так звані, кімнати. Магазини були пусті, черги до аптек були величезні. Почався новий шлях - це гуманітарка. Допомагали усі і усім, віддавали останнє.Було дуже важко за всім цим спостерігати. У нас навіть була вагітна жінка, яка народила на 8 березня свою другу дитинку, дівчинку. Ми всі разом їй допомагали, приносили памперси, іжу, дитяче харчування та інше.

Так і проходили мої сонячні або похмурі дні, мої юні роки дорослого життя. Хтось народився, а хтось загинув!

Через декілька місяців і мою родину не полишило лихо.  Помирає моя пробабуся. Було дуже важко спостерігати, як уходить людина....смуток того, що ця клята війна вплинула на стан людини, літньої людини. І вийшло що? Народилася, коли йшла одна війна і померла, коли почалася інша війна. Ніколи не забуду, як її ховали під звуки вибухів! Було страшно бути на кладовиші. А особливо, коли ти їдеш у катафальці на якій було разбито скло та ще був дуже всім відомий надпис «200». відчуття не найкращі, я хочу сказати! Мало того, що всі водії відмовлялися їхати у напрямку Чугуїва. А чому? Тому що, всі ми - люди, у яких присутній страх!ось і все!

Для мене було все це не зрозуміле! Чому саме так з нами? Коли все це закінчиться? Що буде з нами? Як жити далі? Яке майбутнє буде в мене? Під яким прапором ми прокинемося?

Різні думки лізли у мою маленьку, але вже таку дорослу голову. Було дуже багато питань, але, нажаль, мало було відповідей. Перед моїми очима різні картинки, наприклад, дуже запам’ятався стан моєї старшої сестри, коли було чутно ракету або вибух. Як їй після такого ставало дуже погано, доходило до виклику швидкої, навіть.

Ця війна змінила кожного з нас. І хоча шлях був складним, ми вистояли. Ми - народ незламний.

1000 днів війни це як один день, який був схожий на якесь жахіття та знущання над людьми, дітьми! Моє улюблене місто Харків, якому надали звання «місто - герой», якого постійно обстрілювали. Моя улюблена вулиця на якій я живу та ходжу. Мій ліцей, мої друзі, як взяти і все це покинути, забути? Як почати з нового аркуша своє нове життя на новому місці? Я разом зі своєю родиною нікуди не виїзджала. Були на одному місті з 2022 року, з самого початку повномасштабної війни. Була і є надія на найкращі часи.

Але коли? Скільки ще все це буде продовжуватися? Скільки мені, дитині, яка має плани на майбутнє життя все це терпіти? Чому ми всі повинні страждати? Нарешті, вже дуже хочеться миру!

1000 днів - це тисячи історій, сліз та страждань. І хоча шлях до Перемоги ще довгий, віра в себе та в Україну, моє місто Харків, де я народилася та живу, надихає мене рухатися тільки вперед, не дивлячись на різні перешкоди. 1000 днів війни об’єднали багатьох як ніколи раніше. Ми - єдиний народ, який не підкориться і буде боротися за свою незалежність! А також, народ, який все відбудує тому, що ми сильні духом.

Пам’ятаємо про тих, хто загинув, завдяки яким я живу, щоб було ким пишатися. Не забуваємо ніколи ціну миру, цінуємо кожну мить, який дарує мені життя.

Я, як справжня україночка, довела всьому світові, на що я здатна, коли об’єднана спільною метою разом із своїм народом. Це моя країна, це моя Батьківщина, це моя територія!

Діти мають право на щасливе дитинство, але війна краде та жорстоко руйнує їх цього права.  

"Після кожної зими приходить весна, а після кожної війни – надія. "Тому маю надію та сподіваюсь на те, що найближчим часом ця клята закінчиться війна.