Золіна Анастасія, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ “Шосткинський фаховий коледж імені Івана Кожедуба Сумського державного університету” 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Щасна Наталія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усі жителі України добре відчули на собі страшний подих війни. Хтось навчився з цим жити, адаптувавшись до нових викликів, хтось не витримав і виїхав з небезпечної локації. Наше ментальне здоров’я залишає бажати кращого, та ми маємо зрозуміти: страх за життя – це нормально.  

Сьогодні 959 днів від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. У кожної людини своя історія, яка прожита за цей час, а  я хотіла б розказати свою.

Ми з подругою чули про те, що розпочнуться бойові дії  і слід бути готовими; тому збирали тривожні валізки в школу, а вдома невеличку аптечку з усім необхідним. І це було для мене ніби якась дивна гра. Мені здавалося, що це щось нереальне, з іншого всесвіту. Як так? Як комусь може спасти на думку бомбити мирні міста та села? Невже люди будуть вбивати одне одного? Я знаю, що вже десять років триває окупація росією Криму. Але на той момент для мене це було щось далеке.

Я була дитиною, просто не хотіла сприймати те, що десь, на території моєї країни, гинуть люди і це залишається без покарання.

… 24 лютого 2022 року. Ця дата залишилася в моїй пам'яті назавжди. Дата початку війни. Мене розбудила бабуся, сказала , щоб я збирала речі, одягалася. Почалася війна. У мене тряслися руки, мені було страшно, не зрозуміло, що робити далі та просто чи виживу я.  Кудись їхати? Де безпечно? Що зі мною буде? Мільйон питань їли мене заживо. Моя мама на той момент працювала в Києві, я жила з бабусею в невеличкому селищі та молилася, аби мама залишилася живою . Через день вона прийняла рішення повертатися додому та бути з нами.

Переживання за неї, усі ці сторонні звуки з вулиці, які лякали, паніка людей навкруги. Напевно, я б зійшла з розуму, але цього не сталося, адже в мене була підтримка - дві мої подруги.

Вони так, як і я, переживали цей стрес та боялися за своє життя. Перша була досить спокійною. Вона чарівна жінка, яка навіть у стресових ситуаціях знаходила слова для підтримки. Друга була такою ж, як і я. Боялася всього, що нас оточувало. І їй я також дуже вдячна. Разом ми підтримували одна одну та просто обговорювали наші подальші кроки.

Страшних моментів за час війни було багато, але деякі запам’яталися найбільше. Один з таких моментів був тоді, коли ми почули першу тривогу для нашого району.

Так, ми і до цього чули її, але вона була спрямована на всю область. Це було страшно. Мені здавалося, що це кінець. Що зараз ракета прилетить до мого дому, а я нічого не зможу зробити. Хтось скаже, що існують укриття, невже не можна було до нього піти? Так, є , але я живу в селі, де єдине укриття розташоване в школі, а дійдеш ти до неї тільки через пів години. Тож правила 2 стін та проста віра в краще - це єдина допомога.

Іншим страшним моментом було перше вимкнення світла.

Моторошно не те, що я не зможу підігріти поїсти чи вся їжа з холодильників зіпсується. А те, що в мене немає інтернету, отже, я не можу подивитися, що відбувається: просто вітер шумить чи щось летить? Знаєте, набагато спокійніше, коли ти можеш почитати новини, побачити, що пишуть люди в різних чатах та хоча б просто знати, що ти не одна.

Ось так, у постійному стресі, і пройшли перші місяці війни. І добре це чи погано, але біль, принесений страхом, потроху почав зникати. Я стала звикати до того, що в якийсь момент почую тривогу або незрозумілий шум за вікном. Це страшно, дивно та так нестерпно…

Але я вірю. Кожен день і кожну мить вірю в перемогу та в те, що знову стану відчувати спокій у своєму будинку.