Садрідінова Маліка, 2 курс, Миколаївський фаховий коледж культури і мистецтв Миколаївської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заколодна Віталія Анатоліївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перший день війни був, напевно, найважчим днем у моєму житті. Це був момент, коли реальність розпалась на уламки, а життя яке я знала, розтануло мов ранковий туман. Звуки сирен, вибухи, хаос і страх- усе це накрило мене хвилею, від якої важко було знайти прихисток. Моє серце билося швидше, ніж я могла собі уявити, а душу здавлював страх себе і близьких. Було важко повірити, що це дійсно відбувається зі мною, з моєю країною, з моїм домом.

Внутрішній голос весь час повторював мені: “Це не може бути правдою”. Але на жаль, це була реальність, реальність з якою довелося змиритися. 

Перші тижні війни пройшли у стані постійного стресу і тривоги. Кожен день здавався нескінченним. Було важко засинати і ще важче прокидатися, знаючи що нічого не змінилося, що війна триває, і що на вулицях досі небезпечно. Відчуття безпорадності та вразливості поглинали мене з кожною новою годиною.

Я намагалася бути сильною, але страх не покидав мене. Мені здавалося, що він заполонив клітину мого тіла и кожен куток мого дому.

Час минав, і я почала розуміти, що цей жах може тривати довше, ніж я сподівалася. Кожен день приносив нові виклики, нові втрати і нові надії. Я навчилася жити умовах війни, хоча це зовсім не означає, що я змирилася з нею. Це більше схоже на прийняття того факту, що життя тепер зовсім інше, і воно не завжди йде так, як ми цього хочемо. 

Згодом я зрозуміла що людина має дивовижну здатність пристосовуватися. 

Ми звикаємо до шуму вибухів у віддалені, до сирен, які виривають нас із сну, до черг на блокпостах. Ми вчимося знаходити радість у маленьких речах: у посмішці сусіда, в новині про допомогу волонтерів, у кожному новому дні, який ми проживаємо, незважаючи на всі труднощі. Страх, що колись був нездоланним тепер став частиною нашого життя, але він більше не паралізує.

У цьому хаосі ми вчимося не лише виживати, ай підтримувати одне одного.

Кожен день війни стає шансом відкрити в собі нові сили і розуміння, що ми не одні в своїй боротьбі. Волонтери, військові, лікарі прості люди- всі ми стали частиною великого механізму, який працює задля перемоги, який не зупиниться, поки ми не досягнемо миру. 

Попри все це, в глибині серця завжди живе надія. Надія на те, що війна колись закінчиться, що ми повернемося до наших домівок, що сміх знову наповнить наші вулиці. Я вірю, що цей кошмар не триватиме вічно, що ми знову будемо жити у вільній і щасливий країні, де кожен зможе мріяти та будувати своє майбутнє без страху.

Надія стала моїм компасом який допомагає орієнтуватися у світі, що змінився до невпізнання.

Війна навчила нас не боятися бути сильними і одночасно вразливими. Я розумію що сльози це не слабкість, а прояв людяності. Кожна сльоза, кожна біль- це відображення моєї здатності любити і боротися за те що для нас важливо. Я стала більше цінувати свою землю, cвою свободу і своїх людей, бо тепер знаємо, яка велика ціна за все.

Я навчилася відчувати більше, цінувати кожен мирний ранок та кожну хвилину тиші. Я знаю що кожен день, коли я можу обійняти близьких, є справжнім даром. Я навчилася бути вдячна за прості речі, які раніше здавалися буденністю. 

Ці миті стали для мене найціннішими , адже вони- символ життя яке продовжується попри все.

1000 днів війни- це не просто відлік часу. Це 1000 днів болю, страху, втрат, але також і днів стійкості, сили та незламної вірив краще. Це шлях, який навчав нас бути сильними незважаючи на всі труднощі. Війна змінила нас назавжди, але не змогла зламати. І хоча ми вчимося жити з цим тягарем, ми ніколи не перестанемо мріяти про мир. Кожного дня, незважаючи на біль і страждання мі віримо що цей день настане- день коли ми знову будемо щасливі в своїй мирній та квітучій Україні.