До війни наша сім’я жила в маленькому курортному містечку Новоазовську Донецької області, розташованому на березі Азовського моря, на кордоні з РФ. Місто тихе, спокійне, екологічно чисте.

Уже влітку 2014 ми почули перші постріли й вибухи. Перше запитання: що робити і куди бігти? Ми жили в приватному секторі, у спадок від батьків нам залишилося два будинки, разом із нами була і наша бабуся 1929 року народження (на той час уже дуже хворіла), за якою ми доглядали. Ніхто й ніколи подумати не міг, що нам доведеться залишити все, залишити свій рідний дім, двір... Гаразд, ми, а як усе пережити літній людині?

У серпні 2014-го напруга наростала, усе частіше лунали поруч вибухи. Місто захопили. Не можу сказати, що ми на собі відчули військові заворушення, усе відбувалося на околицях міста. Але коли починали гуркотіти вибухи, усі мешканці нашого сектора бігли в укриття, підвали. Чесно сказати, якоїсь миті вже були зібрані всі документи й речі першої необхідності. Ніхто не міг нам пояснити, що робити і як бути далі.

Ми з чоловіком працювали в органах внутрішніх справ Новоазовська, у райвідділі. Відповідно, нас це торкнулося одними з перших. У будь-який час дня і ночі могли викликати на роботу, адже ми службовці й давали присягу. В одну мить просто поставили перед фактом, що завтра або ви приступаєте до роботи на непідконтрольній території, або звільняєтеся. Ми прийняли рішення піти з органів внутрішніх справ. Так залишилися безробітними.

Час минав, ситуація не змінювалася. На ту мить дуже багато людей втратили роботу, опинившись заручниками обставин. Здавалося, що майбутнього немає. Ми молоді, роботи немає, сім’ю треба якось утримувати, дітей вчити та ставити на ноги. Школи й магазини закриті, банкомати не працюють, зв’язку немає. Розумієш, що треба рухатися далі, адже в нас ще все попереду.

У 2018 році ми прийняли рішення всією сім’єю тимчасово виїхати з улюбленого міста. Багато наших знайомих і друзів на той час уже виїхали, хтось залишився. Кожен обрав для себе, як буде йому краще. Але ми досі підтримуємо відносини, зідзвонюємося, спілкуємося. Адже це люди, із якими ти пройшов певний етап життя. Хоча, чого приховувати, усе дуже складно пережити. Кожен думав, що ось-ось – і все вирішиться, війна закінчиться. Ми повернемося до своїх рідних домівок. Ось так уже протягом семи років ми намагаємося побудувати життя заново.

Досі у страху згадую пережите, боялася не за себе, а за дітей. Коли ти повинен за секунди зібрати все й бігти в укриття. У ці хвилини думала тільки про їхню безпеку. А раптом не добіжимо? Що робити? Як бути? Одного разу, коли нам дозволили залишити укриття, чоловік сказав: «Я виходжу першим із підвалу, оцінюю обстановку і тільки потім – ви». Через два дні я побачила в його волоссі жмут сивини...

Старший син розумів усе, йому було дуже важко пережити те, що відбувається. На новому місці були проблеми з адаптацією у шкільному середовищі серед однолітків. Дитина плакала, не хотіла йти до школи. Знадобився рік, щоб допомогти йому пережити стрес.

Навіть мені, дорослій людині, досі важко прийняти все. Було нелегко втратити улюблену роботу, де я змогла реалізуватися, зарекомендувавши себе як професіонал серед колег і товаришів по службі, маючи повагу і авторитет у колективі. Усе звалилося в одну мить. Було важко змиритися з думкою, що в мене цього більше немає. Я стала більш закритою, змінилася внутрішньо. Ця історія дається мені з великими труднощами.

Спочатку дуже хотілося повернутися додому, були сльози, дуже важко звикнути до нового місця. Це травма на все життя. Мені хочеться повернутися додому, у рідне місто, де я зустріла свою другу половинку, де народилися наші діти, у свій двір, де любила доглядати за квітковими клумбами, висадженими власноруч. Дуже складно, постійно тягне назад.

Підтримка рідних і близьких допомагала нам рухатися далі. Хочеться прокинутися й почути про мир, а все пережите уявити страшним сном. Ми й зараз мріємо про те, що одного разу всі разом зберемося в рідному Новоазовську, де будемо радіти мирному небу над головою поруч із рідними та близькими. І навіть коли телефоную мамі, вітаємо один одного зі святами, завжди бажаю тільки одного – МИРУ!

Найважливішим і найціннішим за останні роки стало те, що ми об’єдналися. Тільки подолавши це, по-справжньому усвідомили, що означає сім’я. Це фортеця! Ми стали один одному підтримкою в усьому. Навчилися любити та прощати. До багатьох речей змінилося ставлення. Старший син узяв на себе відповідальність допомагати у вихованні сестри, вчить, підказує. Я бачу, які вони дружні, і це дуже радує. Вечорами в нас стало традицією влаштовувати сімейну раду. Сідаємо вчотирьох і промовляємо все пережите за день. За час війни на Донбасі дуже багато подолали та стали справжньою командою.

На цю тему варто спілкуватися й говорити. Такі історії допомагають людині у важкий час зрозуміти, що ти не один. У нас чудова нація. Я дуже люблю Україну та прищеплюю це почуття дітям. Волею долі нам довелося залишити свою рідну домівку й навчитися існувати заново, адже життя – це найголовніше, що дано кожному. Вірю, що найкраще попереду.