«Там, де пару хвилин тому була галявина, з’являлася воронка»

Навіть зараз, згадуючи перші дні бойових дій, макіївчанин Михайло Гайдуков не може стримати хвилювання, адже життя дружини й синів опинилися під загрозою. І до Маріуполя в них був не стільки переїзд, скільки втеча через три кордони.

Від самого народження я мешкав у Макіївці. І до початку бойових дій на сході України вважав себе цілком щасливим чоловіком. Але війна перекреслила мирне життя. До всього цього жаху наше життя було щасливим, сповненим яскравих емоцій і вражень. І, як мені здається зараз, навіть трішечки безтурботним.

Перший день війни я згадати не можу, усе відбувалося по висхідній.

Серед знайомих розмови велися про перемир’я та припинення активних бойових дій. Неодноразово мені доводилося бувати в «гарячих районах». Це було як через роботу, так і вдома. Нерідко там, де всього кілька хвилин тому була галявина, з’являлася воронка. Часом траплялося, що приходиш додому, а в 40 метрах від тебе відстріляли «Гради», і ти йдеш ночувати в підвал і думаєш, чи не буде продовження.

Під час війни жителі нашого міста відчули на собі постійний дефіцит коштів і, як наслідок – зниження купівельної спроможності. Гуманітарну допомогу я не отримував з особистих міркувань, а ось рідним і близьким вона дуже навіть допомагала. Велике спасибі Фонду Ріната Леонідовича! Не було більше ні людей, ні організацій, які надали б нам велику підтримку.

Війна – це безкарність, вседозволеність, анархія, злидні, смерть і страх не тільки за своє життя, але і за рідних. А ще безгрошів’я, безробіття й погана медицина. У людей загострилася потреба в товарах першої необхідності, а на більше розраховувати і не доводилося.

Вимушені умови життя йшли врозріз із вихованням двох дітей, один із яких новонароджений. Тому довго перебувати в такому свавіллі ми не могли й вирішили переїхати до Маріуполя.

Переїздом це назвати важко, швидше – втеча. Ми до останнього не були впевнені в тому, що в нас вийде: з’явилися невеликі проблеми з документами і підтискав час. Їхати довелося в об’їзд, через три кордони – 1200 кілометрів замість 133. У дорозі ми провели близько півтори доби. Із собою взяли тільки найнеобхідніше: документи, деякі особисті речі й переважно те, що було на собі.

Але навіть після переїзду я не відчуваю себе в цілковитій безпеці, адже Маріуполь – теж прифронтове місто, у якому все нагадує про недавні події.

Дуже хочу, щоб це неподобство швидше закінчилося й відкрилися кордони. У Макіївці залишилися батьки мої та дружини, наші друзі, хоча багато хто роз’їхалися. Але мрії ці тануть у порівнянні з нагальною проблемою – власним житлом, якого в Маріуполі в нас немає.