Я з Донецької області, місто Дружківка. Мені 62 роки, пенсіонер, пенсія маленька – ледве виживаємо. До війни життя краще було, ніж зараз: робота була і пенсія. Зараз немає нічого.

В перший день війни бахнуло в Краматорську. Ми прокинулися близько п’ятої ранку - і почалося. Прильоти бувають до нас, гупають дуже. Я нікуди не виїжджав. А куди виїжджати? Був би молодий, а кому я пенсіонер потрібен? Господарство тримаємо і виживаємо.

Почали гуманітарну допомогу давати, дякуємо: є і консерви, і мука. Якось живемо, не так, як до війни, але нічого: потерпимо. Можливо, все налагодиться.

Я вже все бачив, і смерті теж. Шок – це коли прилітало. Тут росіян не було, надіюсь, і не буде. 

Діти виїхали за кордон, там працюють. У них троє діток. Вони мені телефонують. 

Мені - якби швидше закінчилася війна і наступив мир. Мрію, щоб у моїх дітей і онуків було все добре, щоб вони більше не стикнулися з війною.