«Прийшов до тями в реанімації – думав, я потрапив до раю»

Федорець Олександр, 49 років:

Це був жовтень 14-го року. Зранку все більш-менш нормально було, подекуди чулися обстріли. А під вечір зазвичай починають бомбити. Підходив час, уже треба було ховатися. Дружина пішла до сусідів у підвал, а я за двома коровами залишився трішки доглянути.

Начебто все було тихо, нормально. Зайшов у кухню. Там було два невеликих вікна. Став посередині. Перший постріл був поруч – на веранді посипалося скло і двері вибило. У цю мить я не встиг нічого зробити, тому що снаряд прилетів саме під фундамент. Звалилося все на мене. Більше я мало що пам’ятаю.

Пам’ятаю тільки, коли мене привезли в Запоріжжя, у реанімації десь на третій день я прийшов до тями. Подивився – думав, потрапив до раю, тому що більш-менш спокійно все.

Там я пробув, по-моєму, п’ятнадцять днів, ну і все. А далі я вже не міг там сидіти, ну його в баню. У мене була черепно-мозкова травма, дві гематоми в мозку, з оком я сам не розумію що. Була контузія, був приголомшений, завалений будматеріалами, які залишилися від ремонту.

Як мене витягли, не пам’ятаю. Я пам’ятаю, що син із дружиною десь близько шостої ранку мене знайшли в будинку й відкопали.

Контузія. Цілковита втрата пам’яті була. Зараз втрачений слух на ліве вухо і з оком щось. Лікарі переглянули – начебто нормально все, просто гематома збоку. Краплі, уколи були в око. Око залишилося на місці, але пухлина другий рік тримається. Що зі слухом, ніхто нічого так толком і не сказав. Кажуть, якась кісточка перекрила слуховий прохід, все.

Найгірше для мене зараз – це запаморочення. Порушений вестибулярний апарат. Я можу йти-йти, потім у бік в один, в іншу кидає. Важко, звичайно.

Уже за розпорядком дня знаєш, коли стріляють, коли не стріляють. Коли вночі раптово починалися обстріли, було важко.

У мене був сусід Коля. Він займався теж переважно домашнім господарством, кролики у нього там і у мене тут. Увечері, перед обстрілом, ми вийшли сюди, він і я. Я вийшов до кроликів дати сіна і він – з того боку. Центральною вулицею їхав БТР, а там немає житлового будинку одного, просто вишняк такий, кущі здорові, і просто з автомата по кущах. І вийшло, що зачіпляє просто нас. Мені по гаражу, по стінці пройшлося, у нього там теж. Встигли пригнутися, впасти.

Як пояснити, коли в тебе стріляють? Я сам мисливець, але, коли на тебе направляють стовбури, почуття зовсім інше. Важке почуття. А куди від цього подітися?

Що далі буде, я не знаю. Господарство зупиняти зараз толку ніякого. Жити за щось треба. Практично все знищено.

Раніше було непогано. На машині на ринок вивозили зайву продукцію: молоко, помідори, перець – усе що було.

Останнім часом я працював на фермі забійником. Потім сторожем. Потім і ферму прибрали. Загалом, все розсипається. Ціни ростуть, це ж шалена справа.

Тримали корів, дві дійних корови було. Молоко продавали не дорожче 20 гривень. А мінеральна вода, виявляється, коштує дорожче, ніж молоко. І як тримати корів, якщо зараз все заміновано? Випасати – там повністю міни. Косити теж марно, тому що трави немає.

Мрії були, щоб відновити будинок заново. Опалення інше зробити. Підлоги інші, вікна. Перед війною тільки замовили пластикові вікна. Повністю будинок був в пластикових вікнах. Треба було кухню доробляти, і хотів ще сарай. Уже намічений був виноградник, я засадив його, більше 50 кущів. Тепер все догори ногами.

Федорець Людмила:

Навіть і не снилося, як кажуть, ніякої інтуїції. Навіть хоч і стрільба була, думала, що воно обійде нас. Що все буде добре.

А коли нашли його, звичайно, був страх, що я залишуся одна з дитиною. Плакали, кричали, рятували його. Я розкопувала його із сином, витягала, плакала. Я кричала, щоб він тільки був живий. Казала, що було хазяйство – усе я віддам, лиш би його врятувати.

Лікарів дуже просила. Я першого чоловіка втратила, це мій другий чоловік. Перший помер від крововиливу в мозок. У мене син і дочка від першого, а в 40 рік я народила, це другий у мене шлюб. Тим дітям не було батька. Думаю, що в мене така доля, що знову батька не буде? Врятували, лікарям спасибі. Мабуть, Бог почув мої молитви, щоб залишити його живим.

Я сподіваюсь, що ми повинні викарабкатися, повинні жити. Нам все одно хороші люди поможуть у таку скрутну хвилину, і ми будемо сподіватися, що все буде добре. Що буде мир, і буде у нас все, як ми раніше жили. А може, ще й краще житимемо. Я дуже цього хочу, звичайно, і всі ми такого хочемо.