Буша Діана, 11 клас, Худяківський ліцей з початковою школою та гімназією Леськівської сільської ради Черкаського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сайфудінова Ганна Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє життя ще не стало суцільним хаосом, але вже тоді, напередодні найстрашнішого, я щось відчувала… А 24 лютого 2022 року раптом прокинулася із жахливим передчуттям, невідомим раніше. Відчувала, що «щось» невідоме, велике і страшне, вже незрозуміло близько.

Телефонний дзвінок від мами: «Збирайся, почалася війна». ЇЇ голос, як удар блискавки, пронизав усе тіло.

Від бабусиної хати, де я ночувала, додому зовсім близько, та цей шлях здався нескінченно довгим. «Швидше до мами, там безпека, там розрада», − роїлися думки у моїй голові. І тоді я ще не розуміла, що починається шлях, який корегуватиме війна.

І почалося… Рідні вирішують відправити мене з тіткою і її місячною донечкою на Тернопільщину до знайомих.  

Дорога була довгою і непередбачуваною, як і наше майбутнє. Водій, наш сусід, впевнено вів авто, дитина тихо спала, і здавалося, що все добре. Та тільки глянеш у вікно і розумієш: тривога, хаос, паніка охопили дорогу, узбіччя, транспорт, скрізь, де були налякані люди. Цей тривожний стан із зовні закрадався і селився у моїй душі, серці, настрої. І раптом – бах!!! Це з попередньої машини дужі чоловіки з автоматами щось побачили підозріле (ми довідалися про це пізніше).

Пуля зрикошетила і пробила колесо нашого авто. Ось війна з її небезпекою уже наздогнала нас.

Люди допомогли нам з ремонтом, і ми поїхали далі. У тернопільців переночували і на ранок вирушили на Закарпаття, сподіваючись, що там безпечно. Так думали не тільки ми – дорога, якою ми їхали, була щільно заповнена транспортом. Люди втікали від війни… Ще у мирний час я мріяла побувати в Карпатах, а тепер це стало необхідністю, щоб урятувати життя. Як ми добралися до гірського села, я не пам'ятаю, не знала який день, яка назва села – все було як у тумані. І тільки неймовірна краса довкола вивела мене із стопора. Тиша тепер давила на вуха, невіра у відсутність тут війни дещо лякала.

Сирена вночі повернула в реальність, а далекі вибухи, що моторошно відлунювалися в горах, гнали свідомість кудись далі…

Приїхала нарешті мама, якось трішки стало спокійніше на душі, але тіло постійно здригалося від різких звуків. Бачачи мій стан, мама вирішує їхати зі мною, сестрою і маленькою племінницею до Польщі. Колись учителька пояснювала нам слово «митарство», тоді воно було зовсім незрозумілим для мене, а тепер, на кордоні, я ясно усвідомила його значення: люди йшли пішки, їхні обличчя були втомлені, очі – порожні. Це місце нагадувало кінець світу, про який мені розповідала прабабуся. І тільки тепла мамина рука стримувала мій страх і розгубленість. А ще я чула рідну мову, деколи навіть українська пісна лунала із спраглих вуст моїх земляків.

Частина українців стали тепер переселенцями у невідомі світи, і я серед них. Це був холодний, мокрий березень першого року війни.

Польща… Нарешті ми доїхали до Познані, де працювала наша родичка. Вона приютила нас, забезпечила необхідним. Здавалося, можна вільно вже почувати себе, але новини з України ятрили душу. Мама пішла працювати, та й я не сиділа без діла, підроблялася на дрібних роботах, доповнюючи родинний  бюджет. Ковтком свіжого повітря з України були дистанційні уроки з рідної мені школи. Спілкування через екран вдихало надію на краще, закладало рішучість у поверненні додому. Блукаючи вулицями Познані, зустрічаючи майже на кожному кроці українців, не відчувала себе собою без рідного краю, дніпрових берегів, квітучих худяківських садів. Так протрималася до липня.

11 липня цього ж року ми з мамою повернулися ДОДОМУ. Це був найщасливіший день у моєму житті.

Я зустрілася з рідними, друзями, з моїм собакою і любимим котом. Шлях додому був, як мені здалося, швидким, хоч і небезпечним. Тепер я тут, на рідній землі, упевнено крокую разом зі своїми земляками до перемоги, закінчую 11 клас і вирішила, що жити і працювати буду в Україні, а не митарствувати світом.