Лисенко Поліна

Комунальна установа «Пологівський ліцей №1», 9-А клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Шмаровоз Людмила Олександрівна

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 рік. Той самий переломний ранок для всієї України. Почався він у мене, як і завжди. Дзвінок будильника, ранкова рутина – нічого особливого. Тільки одна фраза мами виділилася на фоні буденності: «…почалася війна…». З самого ранку над нашим будинком пролітали ракети. Одна, дві, три… В цей час всі бачать заключну частину сну. Після того, все як в тумані: закупи, збори, переїзд. Батьки пішли до найближчого магазину, що був неподалік будинку та купили їжі на перший час. Це був будній день, тому вже о 9:00 я сиділа на першому уроці. Вчителі питали: «Як ваші справи?». Що можна відповісти на це питання? «Все добре»? Коли нічого не добре. Потім вечір. Ніч підкралася зовсім непомітно. Почалися збори. В рюкзаки клали найнеобхідніші речі на перші два тижні. Ми думали, що два тижні. Ввечері того дня ми поїхали в сусіднє село. Цієї ночі я не спала. Дуже клонило в сон, віки тяжчали з кожною годиною. Але страх був сильніше. Страх смерті, чогось невідомого. Пізніше відключили світло, потім воду, зник зв’язок з навколишнім світом. Тільки кілька сусідів, що кожного дня передавали новини, які отримували від знайомих. Ракети літали кожного дня. Одного вечора вони пролітали так близько, наче під самими вікнами. Було чутно звуки вибухів. Десь біля центру міста. Десь, де живуть твої рідні. Вже ніхто не ховався. Всі тихо боялися. Боялися промовити і слово, щоб не

наразити себе та інших на смертну кару. Одного ранку нас розбудило зовсім не раннє сонце та співи пташок. Ворожі літаки, що пролітали над нашим будинком стерли сонливість до останньої крихти. Перша моя дія – закрити собою молодшу сестру, що мирно спала.

Одного дня батьки вирішують їхати до Польщі. Зовсім невідомої нам країни. Нові вулиці, люди, мова. Було важко відпускати рідні краї, близьких людей, приятелів. Я навіть не попрощалася з друзями. Перший місяць я відчувала провину. За те, що я в безпеці, з упевненістю, що кожна наступна ніч буде тихою, а ранок – світлим та добрим. Натомість мої друзі та рідні поринають в сон під симфонію вибухів від російських ракет та бомб. З часом це пройшло. Мої друзі виїхали та ми знову спілкувалися. За кордоном я теж знайшла приятелів – як поляків, так і українців. Там я почала ходити в школу та добре закінчила рік в адаптованому, для українців, класі. Я дуже добре спілкувалася з поляками. Це завдяки курсам польської мови в школі та відеоурокам на Ютубі. Там промайнули й літні канікули. Вони були дуже насиченими та веселими. Я кожного дня гуляла з друзями. Вони з різних куточків мальовничої України. І все було чудово, поки в один момент мої батьки не вирішили повертатися на рідні землі. Для мене це було шокуючою новиною. Страх вибухів, смерті та небезпеки накрив мене з новою силою. Згодом вони знайшли квартиру в Запоріжжі і ми виїхали. Я плакала, коли прощалася з друзями. Я була впевнена, що через кілька місяців ми повернемося сюди через масові обстріли, які чекатимуть на нас в Україні. Але ми залишились тут жити.

Я дуже полюбила Запоріжжя. Тут моя рідна Батьківщина. Та в жовтні 2022 російські ракети вдарили неподалік нашого будинку, і на якийсь час ми виїхали з міста. Свій 14-ий день народження я святкувала в колі сім’ї. Згодом повернулися жити в Запоріжжя та змінили квартиру. Тут я стала щасливою. Я продовжила

розвиватися в спорті на вивчати іноземну мову. Навіть не дивлячись на періодичні обстріли. Я зрозуміла, що нема часу боятися і треба жити.

З початком повномасштабної війни моє життя та життя моїх рідних дуже змінилось. Ми почали жити сьогоднішнім днем та перестали відкладати плани на потім. Ми зрозуміли, що життя кінечне і воно може обірватися будь-якої миті. Слава Україні! Героям слава!