Алла на початку війни виїжджала до Польщі, але не змогла довго на чужині. Повернулась додому і попри небезпеку вирішила залишатись на батьківщині і до останнього розділити її долю

Я корінна мешканка Донбасу, тут жили мої діди і прадіди. Мені 8 квітня виповниться 63 роки. Жили ми в селі за українськими традиціями, свята відзначали українські, говорили щирою українською мовою. Були такі часи, коли на роботі, на підприємстві вимагали спілкування російською, а вдома залишалася рідна українська. Дуже раділи, коли Україна здобула незалежність. Хто ж сподівався, що таке лихо прийде? 

Уже померли і батьки мої, і чоловік, і багато рідні. Я майже сама залишилася. Мешкаю зараз одна в місті Покровську. Коли почалися перші обстріли, виїжджала до Польщі, але дуже сумувала - важко було самотній на чужині. Хоча я мешкала у польській родині, мене тепло прийняли, але я рвалася додому. Повернулася влітку минулого року. Усе сподівалася, що, може, Україні вдасться звільнитися. А тепер сиджу і не знаю, що робити. 

Обстріли дуже знищують нашу інфраструктуру. Росіяни б'ють по школах, по мирних жителях. Збираємося до церкви, молимося, допомагаємо ближнім, чим можемо: хто одежею ділиться, хто продуктами. На жаль, зараз скрутні часи, і здоров'я підводить трохи – є проблеми з хребтом, не хоче більше гнутися і працювати. 

Стали до нас приїжджати з Авдіївки люди. І такі страшні речі розказували! Ночували в нас і їхали далі, бо, казали, вдруге такого не переживуть.

Мій будинок розташований біля залізниці. І коли окупанти вперше поцілили в нашу залізницю, по зерносховищу, по вузлах залізничних, коли в потяг влучили – це було щось страшне. Я тільки перехворіла на ковід, була ще слабка. Я все життя пропрацювала в школі, і батьки моїх колишніх учнів посадили мене до волонтерів у маршрутку на Польщу. Чоловік привозив із Польщі допомогу, а щоб туди не їхати порожнім, брав людей. Нас було вісім чоловік у машині. Мене відправили туди, щоб я там трішки зміцнила здоров'я. Нас там безкоштовно лікували, дуже добре до нас ставилися. А коли трішки поправила здоров'я, тоді вирішила повертатися додому. У нас тут наче було тихо, не було сильних бомбардувань - лише коли-не-коли прилетить. Хотілося бути вдома, на рідній землі, і допомагати своїм людям – чим можливо, тим, що мені по силах. 

Це все дуже страшно. Але зараз, мабуть, душа зачерствіла. Тепер спокійно до цього ставлюсь. І це найстрашніше – коли людина звикає до такого. А зараз знову почалася хвиля виїздів. Але в моєму віці - куди я поїду? Були б сили, була б молодша - може б, ще відродила своє життя, а тепер уже - ні. Я вже нікуди не поїду. 

Зараз допомагаю школярикам нашим, які дистанційно навчаються, маленьким діткам. Хворим людям, старим допомагаю, чим можу. Їсти приготувати, або ж просто провідати. Боляче дуже. 

Не можу покинути Батьківщину. Що Батьківщині буде, те й мені. Могили батьків залишилися на окупованій стороні, я вже дуже багато років не була там на цвинтарі. 

Зараз усі люди зносять одяг і їжу. Ніхто не залишається без допомоги. Нам стільки гуманітарної допомоги виділяють: і Фонд Ріната Ахметова, і «Янголи», і просто хлопці-військові, які в нас живуть зараз. Ніколи не пройдуть повз. Хлопці нам допомагають продуктами, комусь води принесуть, комусь дров нарубають. Зараз люди наче прокинулися, відбувається переоцінка цінностей, про які ми забули. 

Українці завжди допомагали одне одному, завжди ділилися і хлібом, і дахом. І зараз найкращі цінності українців поновилися. Ніхто не пройде повз біду людську, всі допомагають. 

У церкві нашій усіх годують. Їдальню організував наш святий отець, і кожна людина, яка цього потребує, може зайти і поїсти. Від ранку до вечора готують їжу. Прихожани приносять продукти. Панотець наш і житло шукає тим, хто залишився без даху над головою. Він навіть на службі не так часто буває. Їздить усіма селами і людям допомагає. 

Хочу дожити до кінця війни і побачити, як розквітне моя Україна. Побачити те поле волошкове, житнє. І щоб знову заквітли рясним квітом села, щоб люди повернулися, щоб скрізь лунав дитячий сміх. Хочеться дожити і побачити це все. Щоб такі села були квітучі, як раніше. І щоб народ заспівав українських пісень.